Читати книгу - "Маятник Фуко"

розгледіти, що там міститься. Книги і предмети. Історія євреїв, граф Сен-Жермен, алхімія, прихований світ, таємні будинки Рози і Хреста, послання будівничих соборів, катари, Нова Атлантида, єгипетська медицина, храм Карнаку, Бгаґавадґіта, реінкарнація, розенкройцерські хрести і канделябри, бюсти Ісіди та Осіріса, куріння в коробках та у плитках, карти таро. Кинджал, циновий[308] ніж для розрізання паперу з круглим руків’ям, прикрашеним печаттю Рози і Хреста. Навіщо все це, вони що, глузують із мене?

Тепер я проходжу повз фасад Бобуру. Вдень тут наче на відпусті в селі, а тепер майдан майже порожній, де-не-де якась мовчазна групка сонних людей, рідкі світла пиварень навпроти. Це правда. Великі душники, що вбирають енергію з землі. Можливо, юрби, які наповнюють майдан удень, потрібні, щоб давати вібрацію, герметична машина живиться свіжою плоттю.

Церква Сен-Меррі. Навпроти — книгарня Вуївр, на три чверті окультистична. Я не повинен дозволити, щоб мене охопила істерика. Повертаю на рю де Ломбард, можливо, щоб уникнути шереги дівчат-скандинавок, які, сміючись, виходять з іще відчиненого шинку. Замовкніть, хіба ви не знаєте, що Лоренца теж загинула?

А чи справді вона загинула? А якби загинув я? Вулиця Ломбард: від неї перпендикулярно відгалужується вулиця Фламель, а в глибині вулиці Фламель біліє Тур Сен-Жак. На перехресті — книгарня «Аркана 22», карти таро і маятники. Ніколя Фламель, алхімік, алхімічна книгарня і вежа Сен-Жак, біля підніжжя якої лежать великі білі леви, непотрібна пізньоготична вежа на березі Сени, від неї навіть узяв назву один езотеричний часопис, на цій вежі Паскаль здійснював експерименти над вагою повітря, і там ще сьогодні, здається, на висоті 52 метри знаходиться станція кліматологічних досліджень. А може, Вони починали тут, перед тим як збудували Ейфелеву вежу. Адже існують привілейовані місця. І ніхто цього не помічає.

Вертаю в напрямку до Сен-Меррі. Знов дівочий сміх. Я не хочу бачити людей, обходжу навколо церкви, йдучи вулицею Клюатр Сен-Меррі, у трансепті бачу старовинні двері з необробленого дерева. Ліворуч відкривається площа, крайня межа Бобуру, освітлена як удень. На відкритому майдані — на воді басейну чи штучного ставу плавають машини Тінґелі та інші різнобарвні артефакти, похмурі обороти зубчастих коліс, а в глибині бачу риштовання труб з Дальміне та великі роззявлені пащі Бобуру — неначе Титанік, покинутий коло поїдженої плющем стіни, затоплений у місячному кратері. Там, де не повелося соборам, чутно шепіт великих трансокеанських тунелів, які перебувають у контакті з Чорними Дівами. Їх зможе знайти тільки той, хто зуміє обпливти навколо Сен-Меррі. А отже, треба продовжувати, в мене є слід, я от-от викрию одну з їхніх інтриг, інтригу Темних, яку Вони плетуть у самому серці Ville Lumirère[309].

Звертаю на вулицю де Жюж Консюль, опиняюся перед фасадом Сен-Меррі. Не знаю чому, але щось спонукує мене ввімкнути ліхтарик і спрямувати його на портал. Пізня готика, декоративні арки.

І раптом, шукаючи те, чого я не сподівався знайти, я побачив на дугастому склепінні порталу його.

Бафомет. Саме там, де з’єднуються піварки, на верхівці першої знаходиться голуб Святого Духа зі славою у вигляді кам’яних променів, а на другій, обступлений ангелами у молитві — він, Бафомет, зі своїми жаскими крилами. На фасаді церкви. Без жодного сорому.

Чому саме там? Тому що ми недалеко від Храму. А де Храм, чи те, що від нього зосталося?

Повертаю назад, прямую на північний схід і опиняюся на розі вулиці Монморансі. Під номером 51 стоїть будинок Ніколи Фламеля. Між Бафометом і Храмом. Передбачливий спагірик добре знав, з ким треба рахуватися. Повні огидного бруду poubelles[310], а перед ними — будинок невиразної епохи, Таверна «Ніколя Фламель». Старовинна будівля, її відреставрували для туристів, дияволістів найнижчого рангу, гиліків. Поруч примістився бар в американському стилі з рекламою Apple: «Secouez vous les puces»[311]. Майкрософт Гермес. Директорія Темура.

Тепер я на вулиці дю Тампль, прямую нею і підходжу до перехрестя з вулицею Бретань, де блідо синіє сквер дю Тампль — схожий на цвинтар парк, некрополь принесених у жертву лицарів.

Вулиця Бретань, перехрестя з вулицею В’єй дю Тампль. На вулиці В’єй дю Тампль, за перехрестям з вулицею Барбетт, є дивні крамниці, де продаються електричні лампи чудернацької форми, у вигляді качки чи листка плюща. Надто вже підкреслено сучасні. Не дам себе обдурити.

Вулиця Фран-Буржуа: я в Маре, я знаю цю дільницю, зараз з’являться старі кошерні ятки, що спільного мають євреї з тамплієрами, адже ми дійшли висновку, що їх місце в Плані повинні зайняти асасини з Аламуту? Чому вони тут? Чи я шукаю відповіді? Ні, можливо, я лиш хочу відійти подалі від Консерваторію. Або, може, хаотично прямую до якогось певного місця, я знаю, що воно не тут, але хочу згадати, де воно може бути, як Бельбо, що уві сні шукав забуту адресу.

Зустрічаю групу людей, вони поводять себе безпардонно. Злісно сміючись, вони крокують у розпорошеному порядку, змушуючи мене зійти з хідника. На якусь мить мене охоплює страх, що це посланці Гірського Старця, які полюють за мною. Це неправда, вони зникають у ночі, але розмовляють вони якоюсь чужою мовою, яка сичить шиїтським, талмудичним, коптійським сичанням, мов змія в пустелі.

Назустріч мені прямують андрогінні фігури у довгих хламидах. Хламиди розенкройцерів. Вони минають мене, звертаючи вулицею де Севіньє. Уже глибока ніч. Я втік з Консерваторію, щоб повернутися до міста для всіх, а тепер усвідомлюю, що місто для всіх задумане як катакомби, де переважають переходи для втаємничених.

Пияк. Можливо, прикидається. Не довіряти, ніколи не довіряти. Я надибую ще відчинений бар, кельнери у довгих, аж до литок, хвартухах уже збирають стільці та столики. Я ще встигаю увійти і мені наливають пива. Я вихиляю його одним духом і замовляю ще одне. «Яка спрага, еге ж?» заговорює один із них. Але без приязні, з підозрою. Звичайно ж, у мене спрага, я нічого не пив від п’ятої пополудні, але щоб мати спрагу, не обов’язково провести ніч під маятником. Телепні. Я розплачуюся і йду геть, поки вони ще не запам’ятали рис мого обличчя.

Опиняюся на розі майдану де Воґез. Проходжу повз портики. В якому то старому фільмі вночі на майдані де Воґез звучали самотні кроки Матіяса, божевільного вбивці-ножівника? Я зупиняюся. За мною чутно чиїсь кроки? Звичайно ж, вони теж зупинилися. Вистачило б кількох музейних вітрин, щоб ці портики перетворилися в зали Консерваторію.

Низькі стелі будинків XVI сторіччя, повнолукі арки, галереї з гравюрами, антикваріатом, меблями. Майдан де Воґез, низький, зі старими, потрісканими, пооббиваними, поїдженими