Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Святослав (укр.) 📚 - Українською

Читати книгу - "Святослав (укр.)"

386
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Святослав (укр.)" автора Семен Дмитрович Скляренко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 176 177 178 ... 205
Перейти на сторінку:
на схилах Планини й придунайській рівнині, де попереду їхало багато закованих у броню вершників, а за ними крокувало біля п’ятдесяти піших і кінних таксіархій, з правої й лівої руки посувалось чимало турм і банд фемного війська, – тут, на схилах гір і рівнині, одразу видно було всю силу імператора Іоанна, гордість Візантії!

Посуваючись з своїми безсмертними посередині цього війська, імператор Іоанн відчував себе в повній безпеці. Раз за разом оглядав він з пагорбів своє військо, посміхався. Це була ще не вся його сила. За наказом імператора кілька таксіархій і друнг з фем ішли понад морем з Месемврії й Варни, щоб проминути невисокі Лудогори й несподівано вийти до Дунаю. Десь пливли до Дунаю й кораблі Візантії. Імператор Іоанн був певен, що гордий Святослав, який опинився з своїм військом на смужці землі над Дунаєм, не вистоїть проти ромейського війська. Він уже зараз, либонь, сідлає коні, щоб тікати за Дунай!

Вражало імператора те, що ромеї не зустрічали на своєму шляху ворожого війська. Невеликі бої довелося провести тільки в Данаї й Плисці, – там стояла й до останнього билась сторожа князя Святослава. Легіони імператора Іоанна минали городи й села Болгарії. Тільки недавно тут буяло, кипіло життя, кузнець робив своє діло, а ратай своє. А зараз легіони йшли й не чули людського голосу, не бачили ні кузнеця, ні ратая, йшли нібито в Аравійській пустелі…

На питання, де поділись тутешні люди, не могли відповісти й боляри, що виходили з сховищ і приєднувались до війська імператора. Люди були? Були. Князь Святослав міг їх забрати до себе? Ні, князь Святослав не брав їх до себе. Де ж поділись вони? Може, ховаються в Лудогорах, може, пішли за Дунай, може, і це найпевніше, рушили із своїми жонами, дітьми, табунами аж за Залізні Ворота, на Тису?!

Правда, час від часу то позаду ромейського війська, то попереду, кілька разів просто серед стану, з’являлись невідомі, що завдавали воям імператора великої шкоди, – вони накидались на безсмертних і враз робили їх мертвими, вони підповзли темної ночі до намету й убили стратига Македонії Феофіла. Вони, може, хотіли вбити й самого імператора!

Іоанн велів усім своїм полководцям пильно стежити за охороною легіонів. Вони зрозуміли, що він турбується найперше про власну порфіроносну особу. Але вони також боялись за своє життя, через що вдвоє, втроє збільшили кількість вігл, ставили сторожу навіть у стані, та й самі, якщо говорити правду, мало спали, а більше прислухались.

Один раз віглам пощастило захопити невідомих. Сталося це так Досить великий загін віглів, числом до двадцяти чоловік, на конях, сховався якось уночі в ліску поперед табору. Усі вони пильнували, дослухались до найменшого звуку серед ночі, тримали напоготові й нічну зброю – сокири, мечі.

Але хоч як вони пильнували і слухали, проте не почули, як зовсім близько, попереду них, позаду і навкруг, з’явились невідомі, рушили на них, стягли їх з коней.

Від несподіванки вігли розгубились і не встигли нічого зробити. Невідомі хутко знищили загін.

У стані почули крики віглів на полі, туди поспішили інші загони. У цей час вже починало світати, ромеї кинулись за невідомими, довго шукали їх у лісках наокруг, обійшли всі яри, кущі і нарешті знайшли трьох: одного літнього чоловіка з незвичайно ясними очима, що дивились з-під густих сивих брів, з довгою сивою бородою й такими ж вусами, та ще двох молодих, майже юних.

Їх привели до імператора, бо так він велів. І, стоячи оддалік, він довго дивився, як його вої допитували невідомих: шпильками, що заганялись під нігті, лещатами, що стискували й рвали тіло, залізом.

Але ніхто з трьох невідомих не сказав жодного слова про те, хто вони, кому служать, чого хочуть. І тоді імператор велів зарубати їх мечами.

І далі, як у пустелі, йшов імператор Іоанн з своїми легіонами. Спустився з гір, вийшов на долину, де видно було Доростол.

2

Князь Святослав знав, де і як іде імператор ромеїв. Повертаючись з гір і долин, загони, що складались з руських і болгарських воїв, розповідали, які сили веде з собою імператор, якими шляхами вони йдуть, де зупиняються й ночують. Гомін знедоленої Болгарської землі й тужний крик її людей увесь час долітали до князя Святослава.

Знав князь Святослав і те, що до Доростола військо імператора підступає не одним, а кількома шляхами. Сам імператор іде з легіонами через Данаю й Плиску, кілька таксіархій, скрадаючись у Лудогорах, поспішають вийти взап’ять його воям, а кораблі Візантії вже пливуть до Дунаю, щоб остаточно одрізати військо від рідної землі, від Русі.

Усе це знав князь Святослав. Можливо, ще й тепер, сівши вночі на лодії й переправившись через Дунай, вої досягли б землі Угличської, звідти ж повернулись і на Русь.

Про це говорив з Святославом і брат його князь Уліб. Одного разу, коли князь Святослав був над Дунаєм, під стіною города, Уліб сказав, дивлячись на широке, багатоводне плесо, на далекий лівий берег:

– А не ліпше би нам було, брате, сісти на лодії, повернути всп’ять на Русь?

Князь Святослав також дивився на плесо й лівий берег, але думав, мабуть, про інше, бо відповів:

– Не потече ніколи всп’ять Дунай, а руські вої ніколи ще не тікали з поля бою. Від чого ти б хотів утекти, брате Улібе?

– Від меча і списа, від грецької смерті наших людей тут, на березі Дунаю…

– Хто ухиляється від бою з коршаком на скелі, той загине від нього в долині, – суворо промовив князь Святослав. – Аще не приймемо бою з імператором на Дунаї, буде нам непоправна й срамна смерть на Дніпрі.

– Брате мій, брате! – скорбно вів князь Уліб. – Не про себе мислю, болить у мене серце за множеством людей…

– У множества своїх людей повинен вчитись і князь. Зане ж не навчиться, буде йому, як ворогу й супостату…

– Спасибі, брате, що навчив… Де ти, там буду й я… Станемо по правді, брате! Нехай нам допоможе Христос…

– Проти візантійського Христа я боротимусь мечем, Улібе, а допомагатиме мені Перун.

– То нехай кожному з нас допомагає його бог, – закінчив князь Уліб.

Побачив князь Святослав того ж дня і колишнього василіка імператора ромеїв Калокіра. Він навіть не впізнав його. Минаючи торг, князь зупинився недалеко від купців, що продавали рибу, яку болгариловці звичайно ловили в лиманах і гирлі Дунаю.

Князь зупинився, бо чомусь купці й люди зчинили неймовірний галас, сперечались.

– Про що сваритесь? – підійшов до

1 ... 176 177 178 ... 205
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Святослав (укр.)», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Святослав (укр.)"