Читати книгу - "Україна — не Росія"

79

Торжествуюча в ефірі, на касетах і дисках російськомовна попса (у її багатоголоссі гідно представлені колишні кияни), регулярні «рейтингові» московські телепрограми і серіали, московські товсті щотижневі газети з місцевими додатками, глянсові журнали про «шикарне життя» і «про це», розливане море дамських романів, серійних детективів і якихось фантазій про друїдів на космольотах — усе це створює таку стійку інформаційно-ідейну єдність усього пострадянського населення, такий новий універсалізм, про який Суслов із Брежнєвим не могли навіть мріяти. Чи легко на цьому культурному тлі вести капітальний ремонт нашої національної культури? Але ж є ще польська попса і мас-культура, є західна. Їхній вплив не можна порівняти з російськомовною, але вони теж присутні в нашому культурному просторі і теж тягнуть у свій бік. І от, знаючи все це, як вислухувати скарги, що на Україну не транслюється з Москви (просто бузувірство!) яка-небудь трьохсотсерійна мильна опера?

80

От маленький зразок з «Історії русів або Малої Росії»: «Черкасами называли и писали всех почти Малороссиян, а не одних Козаков... по главному их городу Черкасу, состоящему при реке Днепре, где гетманы Руские резидовали и были верховными трибунами сей земли... Когда же спрашивают еще, почему город Черкаск назван Черкасом? то уже тонкость сия будет так нерешительна, как бы и о многих других в свете городах, не имеющих сведения о начале своего называния».

81

До слова сказати, вони чудово писали. Коли їх читаєш, неможливо відірватися. Шкода, що сучасні історики так не можуть. Я маю на увазі роботи Дмитра Бантиш-Каменського, Миколи Маркевича, Михайла Максимовича, Володимира Антоновича, Аполлона Скальковського, Олександра Лазаревського, Ореста Левицького, Олександри Єфименко, Івана Лучицького, Дмитра Багалія, Дмитра Яворницького (Еварницького). Їх історичні праці — наш національний скарб. Їх можна і потрібно перекладати на українську (у мене на полиці стоять два прекрасно виданих томи «Історії запорізьких козаків» Яворницького в українському перекладі), але треба пам’ятати, що корифеї нашої історичної науки, у дусі своїх знаменитих європейських колег Томаса Маколєя, Іполита Тена й інших, ставилися до своїх текстів як до літературних творів, а літературні твори краще читати на тій мові, на якій вони написані.

82

Величезний обсяг робіт і джерел з української історії, надрукованих російською мовою такими виданнями, як «Киевская старина», «Архив Юго-Западной России», «Акты Юго-Запалной России», «Чтения в Историческом Обществе Нестора-летописца», «Записки Одесскою общества любителей истории и древностей», «Чтения в Обществе истории и древностей русских», «Русский архив», «Русская старина» і ще безліч інших. Це воістину наше дорогоцінне надбання, саме там фундамент наших уявлень про колишню Україну

83

Це півтора десятки видатних діячів науки, що були більш чи менш далекими родичами: дослідник Донбасу (і міністр народної освіти Російської імперії), зоолог і ембріолог, дослідник Африки, палеонтолог, соціолог, дослідник продуктивних сил Росії, правознавець, учений-ветеринар, педагог, хімік, біолог (засновник морської біологічної станції в Севастополі), психіатр, музикознавець і математик, історик. До того ж, дружина одного з них, палеонтолога Володимира Онопрійовича Ковалєвського, Софія Ковалєвська, була першою жінкою-математиком. П’ятеро з цієї плеяди були академіками Російської Академії наук. Усі вони зв’язані з Україною сімейними узами, більшість родом з Харківщини, деякі — випускники Харківського університету.

84

Після Вернадського обов’язки президента ВУАН недовго виконував історик Микола Прокопович Василенко. 27 березня 1922 року на цю посаду було обрано історика Ореста Івановича Левицького, одного з кращих фахівців з епохи Визвольної війни, на жаль, він помер у травні того ж року. Через скороминущість термінів Василенка і Левицького не завжди навіть згадують серед президентів Української Академії.

85

Українцем по матері був Нєкрасов, українські корені були і в А. К. Толстого, і в Достоєвського, і в Чехова. Олександр Блок був нащадком Григорія Сковороди (вони й обличчями схожі).

86

Такий принцип, територіальний, усюди є загальноприйнятим. От, наприклад, академік Володимир Андрійович Стєклов, прикраса світової математики. Росіянин і нижегородець, він скінчив Харківський університет (у 1887 році) і був вихованцем харківської математичної школи Ляпунова, іншого великого математика. Головне, що створив Стєклов у математиці, він зробив до 1906 року — року, коли він залишив Харків заради Петербурга. Отже, ми маємо право пишатися ним як українським ученим. Інший приклад: чудовий зцілитель Володимир Петрович Філатов, офтальмолог і хірург, що врятував зір величезного числа людей. Не має значення, що він родом росіянин і пензяк. Досить того, що з 1911-го року і до кінця життя він працював в Одесі. Це робить його українським лікарем, так прийнято визначати належність учених в усьому світі.

87

Уродженець Диканьки князь Віктор Павлович Кочубей, права рука двох імператорів (Олександра І і Миколи І) і правнук легендарного Василя Кочубея, страченого Мазепою, говорив у 1828 році прохачам з малоросійських губерній наступне: «Хоть я по рождению и хохол [не тільки по батьку; його мати була уроджена Безбородько], но более русский, чем кто другой — и по моим принципам, и по моему положению, и по моим привычкам. Моє звание и занимаємый мною пост [Кочубей був у той час головою Кабінету міністрів і головою Державної ради] ставят меня выше мелких соображений; я смотрю на дела ваших губерний с точки зрения общих интересов нашей страны. Микроскопические виды — не мое дело».

Кочубей, як бачимо, хоча б визнає, що «хохол» і росіянин — не одне і те ж, тоді як багато хто з його земляків категорично відкидали і це.

88

У Києві жила академічна родина Кистяковських. Олександр Федорович Кистяковський (народився в 1833 році, вмер у 1885) був не тільки відомим криміналістом, засновником Київського юридичного товариства, але і «виявляв найсильніші українські симпатії»: брав участь у журналі «Основа», видав пам’ятку українського законодавства часів Гетьманщини «Права, по которым судится малороссийский народ».

Його старший син, Володимир, був великим фізико-хіміком, жив у Петербурзі, потім у Москві, став академіком, шановним радянським ученим: очолював інститут, одержав два ордени Леніна (залишаючись безпартійним) і помер у віці 87 років, у 1952 році. Ніякого «українського виміру», як зараз висловлюються, у його житті не видно. Інший син Олександра Федоровича, Богдан, був юристом і соціологом, членом кадетської партії й учасником знаменитої збірки «Віхи». Починаючи з 1890-го року в Україні він бував рідко, але в 1917 році переселився до