Читати книгу - "Українське письменство"

Валеріян Тарноградський. Боянові струни{99}
Поезії. Всеукраїнське видавництво. Київ, 1919. Стор. 30. Ціни не позначено

Помимо королів і маґнатів, серед служителів поезії є дуже багато звичайних собі рядових лицарів, може, й щиро відданих своїй «прекрасній дамі», а проте малозначних і непомітних. До їх кола належить і Валеріян Тарноградський… В українській поезії він далеко не дебютант. Коли не помиляємось, перші вірші, підписані його найменням, були видрукувані в «Ріднім краї» за перші роки існування часопису; р. 1911-го вийшла ціла навіть збірка його поезій — «Барвінковий цвіт», але з усім тим нічого незвичайного, нічого сильного на протязі всіх дванадцяти-тринадцяти літ, що минули з часу перших спроб, з підписом Тарноградського не з’явилось. Мало інтересного і в цій — другій — його збірці, що вийшла в біжучому році заходами Всеукраїнського видавництва («Всевидату»). Не визначається вона ні ориґінальністю тем, ні силою вірша, ні різноманітністю настроїв. Правда, автор щиро любить поезію, рими вишукує здебільшого точні, грамотні, і взагалі на цілий щабель стоїть вище од тої самозакоханої провінціальної графоманії, що раз у раз вибивається на наш книжковий ринок, але при всіх тих безперечних чеснотах йому навряд чи пощастить знайти собі широку аудиторію.

Річ в тому, що теми його, і, власне, не так теми (лірична поезія раз у раз до старих тем повертається), як їх обробка, безнадійно для нашого читача застарілися. Два брати, що беруть в полон вродливу султаншу Фатьму, закохуються в неї, і обидва падають мертвими в поєдинку.

І досі — кажуть — ті мерці,     Палких два козаки Завзято б’ються в байраці,     Мов хижих два круки;

ворон, що літає над степами та клює козацькі трупи і, викльовуючи очі одному козакові, зустрічає на полі наречену його:

Напився я крові доволі, — будé! Вже більш її пити не буду, Бо завжди зо мною те личко бліде, Котрого повік не забуду, —

вся ця стара романтика хороша була літ сорок — п’ятдесят тому. А тепер нудить од неї. Щоб заінтересувати нею сучасного читача, треба було б якось наново ті старі образи перетрусити, якоюсь живою ідеєю їх зв’язати, новим життям надихати, але у автора хисту для цього немає.

На тому ж рівні, як балади, стоїть і чиста лірика авторова. Характеристичніші для неї ці три мотиви, що повторюються на різні лади. Мотив перший: «Вечерний звон, вечерний звон» і т. д.

Вже не вернуть ніколи, ні, Ті майові веселі дні… Вечірній шум моїх дібров Мені вже не почути знов.

Мотив другий — сум спогадування, але позбавлений того трепетного почуття безповоротності, яке бачимо в попереднім випадку, сум м’який і, так мовити б, — прозорий:

В степу одинока могила, Над нею тополя сумна. Кого вона