Читати книгу - "Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна"

– Здається, все, – прозвітував Тузик, кинув ножиці на столик і акуратно склав стос вирізаних картонних карток.

– У мене теж, – задоволений собою, проголосив Голка підвівшись, – Тепер можна і за карти взятися.

Чернишевський тільки зараз побачив на столі дві пластикові пляшки, обрізані до половини. Обидві були наповнені червоною рідиною. Що це? Уява знайшла відповідь і це питання. Схоже, парі нових колод таки бути. З однією невеликою поправкою до початкових планів – поряд із пляшкою крові Туза, замість його крові – кров Вовка.

– Очманіти можна! Круто! – підлетівши до Олега, розплився в усмішці Тузик.

– Не те слово, – швидко глянувши на Чернишевського, сплюнув Шнир.

Олег же не особливо розумів, чим викликаний такий затятий ажіотаж. Повільно оглядаючи передпліччя, з жахом роздивився зображення вискаленої пащі... вовка.

– Що це? – хрипко пробурмотів пересмикнувшись.

Хоча відповіді не потребував, так чудово розумів що. Неприємне печіння шкіри й баночка туши та голка в руках татуювальника була відповіддю на його питання. Тепер Олег має ще один непоправний слід, залишений по собі в'язницею. Мітка, яку довго обходив стороною, не бажаючи визнавати жодних законів, але якою наділили за безглуздим збігом обставин. Татуювання.

– Гарне, правда? – прибираючи інструменти, натхненно уточнив майстер.

– Чому вовк? – на видиху перепитав Олег.

– Тому що задавив, нарешті, Вовка! – урочисто сповістив Тузик, не звертаючи уваги на неприкрите роздратування Шнира, – проявив себе як справжній хижак. Але це не Вовк. Це справжній ватажок із роду Сірих псів та управа для чергових шавок. Ти тепер не просто Фартовий, ні. Тепер ти Вовкодав!

Слова, які неодноразово потім згадає Олег. Які назавжди залишаться у пам'яті. Хоча на той момент не міг зрозуміти, про що мова.

Єдине, що раптом осяяло свідомість – складно не вбити. Складно прийняти факт як даність і жити з цим. Звикнути, що ти справді є вбивцею...