Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

— Ну, оце, власне, й усе,— швидко докинув Френк, стривожений виразом дівчачих облич. При цьому він намагався виглядати якомога бадьоріше, бо ж зовсім не бажав засмучувати дівчат: адже тоді він і сам губився і не знав, що робити. Найгіршого він не зважився їм розповісти. Нехай уже від когось іншого це почують.

Він не міг розповісти їм, що побачила південська армія, повернувшись до Атланти: квартал за кварталом самі чорні комини над пожарищами, вулиці захаращені напівзгорілими уламками та купами цегли, старі скалічені вогнем дерева, з яких холодний вітер струшує на землю обпалене віття. Він пригадав, що від цього видовища йому ледь не зробилося млосно, пригадав, які страшні прокляття зривалися з уст конфедератів, коли вони побачили руїни міста. Він тільки мав надію, що ці дами ніколи не довідаються, яким жахіттям було дивитись на сплюндроване кладовище: це б їх доконало, бо ж там поховано батьків Чарлза й Мелані. Атлантське кладовище й досі являлось йому в кошмарних снах. Шукаючи коштовностей, солдати-янкі розбивали склепи й розкопували могили. Вони грабували мерців, здирали з трун оздоби й ручки зі срібла, золоті й срібні іменні таблички... Моторошне видиво становили скелети й напівзітлілі трупи, порозкидані просто неба поміж розбитих домовин.

Не міг Френк розповісти їм і про собак та котів. Жінки ж так кохаються в них! Він і сам любив кішок та собак, отож побачивши тисячі зголоднілих тварин,— безпритульних, відколи їхніх господарів так брутально викурили з міста,— був вражений цим ледве чи менше, ніж кладовищем. Наполохані, замерзлі, вони дичавіли від голоду, стаючи мов дикі звірі: дужчі нападали на слабших, а слабші чекали, коли поздихають зовсім слабосилі, аби пожерти їхні трупи. А над зруйнованим містом ширяли в зимовому небі зловісними темними цятками канюки.

Френк пошукав у пам’яті, чим би таким приємним піднести настрій дамам.

— Але декотрі будинки таки вціліли,— сказав він.— Ті, які стояли осторонь від інших і на які вогонь не зміг перекинутись. І церкви, і будинок масонської ложі теж лишилися цілі. І кілька крамниць. Однак ділову частину міста і все, що прилягає до залізниці та до П’яти Променів,— цю частину міста, на жаль, зрівняно з землею.

— Отже,— гірко зауважила Скарлет,— і той склад біля колії, що дістався мені в спадок від Чарлза, теж згорів?

— Якщо він поблизу колії, то згорів, але...— Раптом Френк усміхнувся: як то він зразу про це не подумав? — Можете втішитися, дами! Будинок вашої тітоньки Туп стоїть цілий. Трохи ушкоджений, але цілий.

— Як же він уцілів?

— Таж він цегляний і, крім того, чи не єдиний на всю Атланту під шифером. Мабуть, завдяки цьому він і не зайнявся від вогняних іскор. Та й стоїть він майже з самого краю на північній околиці міста, а там якраз пожежі не дуже лютували. Правда, янкі, що стояли в ньому постоєм, пообдирали все всередині. Вони спалили навіть плінтуси та поруччя з червоного дерева на сходах, але це пусте! Головне, що будинок як стояв, так і стоїть. Коли я минулого тижня бачив міс Туп у Мейконі...

— Ви бачили її? Як вона ся має?

— Дуже добре! Дуже добре! Коли я сказав їй, що її будинок уцілів, вона вирішила зразу ж вертатись додому. Цебто якщо цей старий негр, Пітер, дозволить їй. Чимало мешканців Атланти вже повернулося, бо в Мейконі вони не мали спокою. Шерман не взяв Мейкона, однак усі бояться, що в місто можуть вдертися Вілсонові хлопці, а це було б ще гірше за Шермана.

— Але ж це нерозумно — вертатися, коли їм немає де жити! Де ж вони оселяться?

— Вони, міс Скарлет, селяться в наметах, у халупах, у дерев’яних хатинах, туляться вкупі по шість-сім родин в уцілілих будинках. І силкуються відбудовуватись. Тож не кажіть, міс Скарлет, що це нерозумно. Ви ж знаєте атлантців так само добре, як і я. Вони дуже залюблені у своє місто, як і чарлстонці у свій Чарлстон, і треба чогось сильнішого, ніж янкі та пожежі, щоб стримати їх від повернення до Атланти. Атлантці — ви вже даруйте, міс Меллі,— вперті як мули, коли йдеться про їхнє місто. Чому — я не розумію, бо мені воно завжди здавалося занадто гамірним, якимсь аж зухвалим. Але я що — я не городянин зроду, і взагалі міста не люблю. І ще скажу я вам: хто перший туди вертає, той найбільшу поживу має. А хто вернеться останній, не знайде ні деревини, ні цеглини, ні каменя від свого будинку, бо все вже розтягнуть ті, які перші кинулися відбудовуватись. Ось щойно передучора я побачив, як місіс Меррівезер з міс Мейбел та з їхньою старою негритянкою накладали цеглу на тачку. А місіс Мід сказала мені, що заміряється поставити собі дерев’яну хатину, як тільки доктор вернеться й допоможе їй. Вона каже, що мешкала в дерев’яній хатині, коли вперше прибула до Атланти,— тоді ще місто звалося Мартасвілл,— і любісінько може мешкати й тепер у такій самій. Звичайно, то вона жартувала, але з цього видно, який там у них настрій.

— Гадаю, завзяття їм не бракує,— не без гордості заявила Мелані.— Правда, Скарлет?

Скарлет притакнула головою, відчуваючи похмуру втіху й гордощі за це місто, яке стало їй другою домівкою. Френк має рацію, в цьому місті й справді і гамору багато, й зухвалості, але саме за це вона його й уподобала. Воно не було схоже на застиглі у своїй манірності старіші міста, буяння життя в ньому відповідало її власному темпераментові. «Я сама як Атланта,— подумалось їй.— Щоб зломити мене, треба чогось більшого, ніж янкі та пожежі».

— Якщо тітонька Туп вернеться до Атланти, нам, Скарлет мабуть, теж треба було б туди вернутися й оселитися з нею,— сказала Мелані, урвавши плин її думок.— Сама вона там помре зі страху.

— Але як же я можу всіх тут покинути, Меллі? — роздратовано заперечила Скарлет.— Якщо ти так переживаєш за неї — їдь собі. Я