Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Страх мудреця, Патрік Ротфусс 📚 - Українською

Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Страх мудреця" автора Патрік Ротфусс. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 177 178 179 ... 317
Перейти на сторінку:
відчинити двері плечем.

Темпі рухався не дуже швидко, та його плече твердо мене відштовхнуло. Це було не грубо й не раптово, та його силі неможли­во було опиратися, як коневі, що торкається вас на людній вулиці.

Я знову повторив за ним, зосередившись на плечі. І не заточився.

Позаяк ми були самі в таборі, я не став усміхатися й показав жестом: «Радість».

— Дякую.

«Применшення».

Темпі не сказав нічого. Його лице залишалося порожнім, а руки — нерухомими. Він лише повернувся туди, де стояв раніше, і почав свій танець заново, не дивлячись на мене.

Я старався зберігати спокій після цього діалогу, та мені це здавалося великою похвалою. Якби я знав більше про адемів, то збагнув би, що це — дещо значно більше.

***

Подолавши узвишшя, ми з Темпі побачили, що на нас чекає Мартен. Для обіду було зарано, тож коли я подумав, що він нарешті, після стількох довгих днів пошуку, міг натрапити на слід бандитів, у мене в грудях ожила надія.

— Хотів показати вам оце, — сказав Мартен і вказав на високу широку рослину, схожу на папороть, що стояла за десяток футів від нас. — Доволі рідкісна штука. Уже багато років такої не бачив.

— Що це?

— Вона називається «клинок Ана», — з гордістю пояснив він, оглядаючи рослину. — Доведеться пильнувати. Про них знає небагато людей, тож вона може підказати нам, чи є тут іще такі.

Мартен енергійно поглянув на нас по черзі й урешті подав голос:

— Ну?

— Що в ній такого особливого? — сумлінно запитав я.

Мартен усміхнувся.

— Клинок Ана цікавий тим, що не терпить людей, — пояснив він. — Будь-яка його частина, торкнувшись вашої шкіри, за кілька годин стане червоною, як осіннє листя. Й навіть червонішою. Яскравою, як твій червоний одяг найманця, — Мартен показав на Темпі. — А тоді вся рослина засохне й помре.

— Справді? — перепитав я. Мені вже не треба було вдавати зацікавлення.

Мартен кивнув.

— Так само його вб’є краплинка поту. Тобто він, імовірно, помре, якщо просто торкнеться чийогось одягу. Або обладунку. Або палиці, яку ти тримав. Або меча, — він показав на стегно Темпі. — Деякі люди кажуть, що він помре, якщо на нього просто дихнути, — додав Мартен. — Але не знаю, чи правда це.

Він повернувся, щоб повести нас геть від клинка Ана.

— Це дуже стара частина лісу. Клинок неможливо поба­чити поряд із місцями, де оселилися люди. Ми зараз зійшли з краю мапи.

— Таж ми навіть не на краю мапи, — відповів я. — Ми чудово знаємо, де ми.

Мартен пирхнув.

— Мапи мають не лише зовнішні краї. Вони мають внутрішні краї. Діри. Люди люблять удавати, ніби знають про світ усе. Особливо багатії. Мапи чудово це показують. По цей бік межі — поле барона Здирника, по той бік — земля графа Багатійського.

Мартен сплюнув.

— Не можна залишати на мапі порожні місця, тож люди, які їх креслять, заштриховують дещицю й пишуть: «Елд», — він похитав головою. — Це все одно що пропалити в мапі дірку — користі буде стільки ж. Цей ліс завбільшки з Вінтас. Він нікому не належить. Пішовши тут не в той бік, можна пройти хоч сто миль і не побачити жодної дороги, а тим паче — будинку чи зораного поля. Тут є місця, де ніколи не ступала нога людини й ніколи не лунав її голос.

Я роззирнувся довкола.

— На вигляд нічим не відрізняється від більшості лісів, які я бачив.

— Вовк зовні схожий на собаку, — просто сказав Мартен. — Але він не собака. Собака — це… — він зупинився. — Як там називають тварин, які постійно поряд із людьми? Корів, овець і таке інше.

— Одомашнені?

— Точно, — промовив він і роззирнувся довкола. — Ферма одомашнена. Сад теж. Парк. Як і більшість лісів. Люди по­люють на гриби, рубають хмиз, водять туди коханих, аби пообійматися.

Мартен похитав головою та простягнув руку, щоб торкнутися шорсткої кори одного з дерев неподалік. Жест вийшов напрочуд лагідним, майже люблячим.

— А це місце не таке. Воно давнє й дике. Ми його нітрішечки не обходимо. Якщо ці люди, на яких ми полюємо, заскочать нас зненацька, їм навіть не доведеться закопувати наші трупи. Ми лежатимемо на землі сотню років, а ніхто й близько не підійде до наших кісток.

Я розвернувся на місці й поглянув на рельєф місцевості. На потерте каміння, на нескінченні ряди дерев. Постарався не думати, що мейр послав мене сюди, неначе пересунув камінець на дошці для гри в так. Він послав мене до дірки в мапі. До місця, де ніхто й ніколи не знайде моїх кісток.

Розділ вісімдесят п’ятий. Інтерлюдія: Огорожа

Квоут випрямився на стільці й витягнув шию, щоб краще визирнути з вікна. Щойно він підніс руку до Хроніста, вони почули швидкий легкий стукіт по дерев’яному помості надворі. Надто швидкий і м’який, щоб то були важкі чоботи фермерів. А за ним пролунав високий дитячий сміх.

Хроніст шпарко промокнув сторінку, на якій писав, а тоді підсунув її під стос чистих аркушів, тимчасом як Квоут зіп’явся на ноги й пішов до шинкваса. Баст відхилився назад так, що його стілець став на задні ніжки.

За мить двері відчинились, і до шинку ввійшов молодик із широкими плечима й ріденькою борідкою, обережно завівши у двері поперед себе маленьку біляву дівчинку. Позаду нього йшла молода жінка, що несла на одній руці крихітного хлопчика.

Шинкар усміхнувся й підняв руку.

— Мері! Гепе!

Молода пара швидко перемовилася між собою, а тоді високий фермер підійшов до Хроніста, досі обережно ведучи перед собою дівчатко. Баст зіп’явся на ноги й запропонував свій стілець Гепові.

Мері підійшла до шинкваса й невимушено витягнула зі свого волосся одну ручку малого. Вона була молода й гарна з себе, з усміхненими вустами й утомленими очима.

— Вітаю, Коуте.

— Давно вас не бачив, — промовив шинкар. — Бажаєте сидру? Я його зранку вичавив.

Мері кивнула, і шинкар налив три кухлі. Баст підніс два Гепові та його доньці. Геп узяв кухоль, але маленька дівчинка сховалася за батьком, несміливо визираючи з-за його плеча.

— А юний панич Бен не хоче кухлика й собі? — запитав Коут.

— Хоче, — сказала Мері та всміхнулася хлопчикові, поки той жував власні пальці. — Але я не стала б давати його Бенові, якщо вам не кортить помити долівку.

Вона сягнула в кишеню.

Коут твердо захитав головою, піднявши руку.

— І чути про це не хочу, — заявив він. — Геп не взяв і половини вартості роботи, коли полагодив мені огорожу на зад­ньому дворі.

Мері всміхнулася стомленою, нервовою усмішкою та взяла свій кухоль.

— Красно дякую, Коуте.

Вона відійшла туди, де сидів і розмовляв із Хроністом її чоловік. Заговорила до писаря, легенько похитуючись уперед-назад і гойдаючи на одному стегні малого. Її чоловік кивав у такт, раз у раз вставляючи одне-два слова. Хроніст умочив перо й заходився писати.

Баст повернувся до

1 ... 177 178 179 ... 317
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"