Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

— «…Отложив всякое ныне житейское попечение…»

Отепер його вже чула і Арінушка.

Збуджена зухвалою думкою, навіть не думкою, а поривом, передчуттям і прагненням чогось значного, що осінили її лукаве личенько, Аріна стала підзужувати свого чубатого Омелька.

— Ну ж, та ну ж! — і штовхала парубка гострим ліктиком: — Додай голосу!

Омелян додавав.

— Дужче!

I Омелько брав трохи дужче.

Хто близько стояв під образом святої Варвари, вже чортом позирали на якогось пришелепуватого черкашина, бо хто ж таки в церкві горлає, коли тут — сам государ!

— Та ну ж! — і Арінка знову смикала за рукав жупана: — Та спiвай же!

Забувши — де він є, «пресвятую песнь припевающе», Омелько взяв на повний голос та й повів «херувимську», як тільки він умів і знав.

20

А він таки вмів!

Слухали ж його з побожністю колись навіть співуни-італіиці!

Та й у Києві ж відусіль збігалися співолюби — послухати мирославське дивнеє диво.

Та й зараз же, в соборі, «отложив ныне всякое житейское попечение», молящі почали обертатись назад, до притвору: під високим склепінням Успенського храму загримів голос такої краси та сили, якого ці стіни ніколи й не чули…

Голос, що від нього мурашки бігали по спині, мовби то був глас божий…

Голос, який шарпав душу, потрясав усе людське єство…

Омелян уже вів за собою ввесь хор «вспеваков»: дедалі прискорюючи темп, розгортаючи дихання, барви голосу виявляючи, силу його легко напружуючи, ввесь свій хист розкриваючи, будячи вміння й талант співаків, що ревнули притьмом на всю силу душі й гуртової гортані…

… Коли б ми з вами, читачу, та послухали тоді в Москві «херувимську», той київський розспів, він зачарував би й нас: силою своєю, врочистістю, молитовним своїм екстазом (без якого, до речі, не буває мистецтва!), невідпорною силою плину пісенного, неподоланної народної струї, яка вже в ту пору потроху проймала київські богослужебні мелодії. I ми шаліли б із тими московськими мирянами, котрі, в задусі, мало не до смерті впрівши, забули вже й самі себе, пустились берега на хвилю музики і віддались польотові душі, ума й фантазії, в якому наближав до бога цю довірливу юрбу молящих — силою свого мистецтва Омелян. Цей тисячний гурт він підносив до неба, потім вергав на землю й знов підносив: то волав до бога соловейком, то бринів найтоншою душевною струною, то дуднів, як із барила, гнівним гуком, викладаючи богові всі болі, горе й лихо, в якім жила, ні — животіла майже вся ця простота, ввесь люд Москви й Росії, всі півголодні хлопи світу… I то вже не була молитва, а вимога, гнів та осуд, — і ми, те почувши, ми з вами, читачу, в захваті, шаліли б разом з усіма, бо щире мистецтво має таку силу, що людина, не тільки співаючи, а й слухаючи, не тільки малюючи, а й дивлячись на полотно, в ту мить почуває себе велетом, — тож і ми з вами, читачу, шаліли б разом з усіма, хоч віра в бога нам чужа та зловорожа, хоч у співанні тодішнім була й дещо незвична (з погляду нашого) гармонія, дещо своєрідні, а то й дикі навіть (з нашого ж таки, сучасного погляду) модуляції, несподівана й вільна зміна ритмів, — та, бодай що там, — спів Омелька бринів і шугав попід склепінням величезного храму велетенським янголом мистецтва, нехай на службі в бога, нехай і недосконалого ще мистецтва, але виразно своєрідного, щиро народного (полтавського чи київського) і, зрештою, при всіх його звернених до неба облудних попівських словах, цілком земного.

Ніхто в Успенському соборі, звісна річ, до таких мудрящих міркувань тоді не доходив, — а було там лиш те, що Омелько співав, а московити слухали. Але слухали ж неспокійно! Збентежені, вражені, серцем розторгані! Навіть приголомшені: і величчю того, що вони чули, і нелюдською силою голосу (гучномовців тоді не знали ж!), красою, вмінням співаковим, його не людським, а либонь від бога ж, хистом…

…Омелян Глек-Юренко співав та й співав, і завзяте боріння гласу його зі словом божим — набувало все більшої сили протиріччя між людьми й попівськими небесами, бо звуки вже пекли та шарпали душу тисяч людей, підносячи всіх разом вище та вище, коли в польоті цьому, в пісні розлягався проразливий зойк, що на мить спиняє серце, благання до бога, скарга, біль та гнів.

Співаючи, Омелько, може, так і простояв би на місці до кінця всієї «херувимської», так і лишився б коло самого притвору, коли б Арінушка не потягла його вперед.

I він рушив за нею… «Агов, Омелечку! Чи не на свій загин?»

Омельку, схаменись!

Ба ні!

21

Непробивно туга й непролазна юрба, мов грудка масла під гарячим ножем, м'яко розступалась перед співаком, уперед пропускаючи диво небачене, і отроковиця білявенька, спітніла, розхристана, з кісками в усі боки, вела та й вела співака чубатого до Мономахового трону, де вже звівся на ввесь чималий зріст — збентежений Омельковим співанням можновладець і повелитель всія Русі.

Арінушка, хоч і не бачила його, але йшла просто до вівтаря, а Омелько ступав за нею, мов сліпець, бо співав, як і завше, заплющившись.

Його царська величність стояв при троні Мономаха, великоліпний, кремезний, рум'яний, з кротким виразом вродливого обличчя, з очима лагідними, що до всього світу приязно сяяли під невисоким лобом, мокрісіньким від поту, бо ж зодягнений він був у преважку одежу, і в тій задусі цареві було там — чи не найтяжче від усіх: він же й не стояв спокійно в час відправи, а клав та й клав сотні доземних поклонів, бив лобом та й бив камінну підлогу, бо ж він був святобожний, начитаний у богослов'ї, безскоромник і любитель обряду.

Омельків спів слухав государ із ревним захопленням і, в одного-двох бояр спитавши: «Хто це?» — придивлявся до незнайомого співака, котрого вело та й вело до царя якесь біляве дівчисько, вело, наче красного звіра до пастки.

«Херувимська» либонь кінчалася, загриміло й призаключне «аллілуйя, аллілуйя, аллілуйя», а цар, жадаючи послухати Омелька ще раз, кивнув на крилас протопсальтові, і знову потекло від початку: «Иже херувимы, тайно образующе…» і володареві стало гаряче коло серця, і він, властеливо повабивши пальцем новоявленого, наче богом ниспосланого співуна, вказав очима, щоб став до трону ближче.

Арінка, вколовшись краденою трояндою, що й досі лежала в пазусі, підштовхнула парубка, і наш