Читати книгу - "Малюк Цахес"

чарів, я не хочу більше бути жалюгідним Леонгардом Етлінгером… Він давно помер. Я червоний шуліка і можу малювати тільки тоді, коли наковтаюсь барвистого проміння! Так, коли можу розвести фарбу в гарячій крові… Мені треба твоєї крові, маленька князівно!» З цими словами він схопив мене, притяг до себе, оголив мою шию, і мені здалося, що в руці в нього блиснув невеличкий ніж. Я заверещала не своїм голосом, збіглася челядь і накинулась на божевільного. Та він з нелюдською силою струшував її з себе. Тієї миті сходи загули й зарипіли під чиїмись кроками, до кімнати вскочив високий, дужий чоловік і закричав: «Господи Ісусе, він утік від мене! Господи Ісусе, от лихо! Ну стривай же, пекельне поріддя!» Тільки-но божевільний побачив того чоловіка, як раптом сила його немов покинула, і він, виючи, впав на підлогу. На нього налягли ланцюг, якого приніс із собою той чоловік, і повели геть. Він жахливо ревів, наче спійманий звір.

Можете собі уявити, які глибокі карби полишило в душі чотирирічної дитини те страхітливе видовище. Мене пробували розрадити, пояснити мені, що таке божевілля. Я не дуже розуміла їхні пояснення, але в серце мені закрався якийсь глибокий, незбагненний страх, що й досі вертається, коли я побачу божевільного, навіть коли тільки подумаю про той страшний стан, який можна зрівняти з безперервними смертельними муками. Ось на того нещасного ви й схожі, Крейслере, наче його рідний брат. А найдужче нагадує мені Леонгарда ваш погляд, – інколи я б назвала його дивним. Ось чому, побачивши вас уперше, я втратила владу над собою, ось чому й тепер ваша присутність тривожить і лякає мене!

Крейслер стояв біля вікна, глибоко вражений, неспроможний вимовити й слова. Його віддавна переслідувала idée fixe,[191] що на нього чигає божевілля, мов хижак, який жадібно очікує на здобич, і колись несподівано нападе на нього; тепер він затремтів від того самого страху, що й князівна, коли побачила його вперше, – від страху перед самим собою. Він намагався відігнати від себе моторошну думку, що це він у своїй шаленій люті хотів убити Гедвігу.

Трохи помовчавши, князівна повела далі:

– Нещасний Леонгард потай кохав мою матір, і те кохання, вже саме собою шалене, врешті вилилось у буйне божевілля.

– Отже, – мовив Крейслер тихо й дуже ласкаво, як завжди, коли в грудях його вщухала буря, – отже, в грудях Леонгарда не було місця для кохання митця.

– Що ви хочете цим сказати, Крейслере? – запитала князівна, швидко обернувшись до нього.

– Коли я, – відповів він, лагідно всміхаючись, – коли я на одній досить веселій виставі почув, як дотепний служник вшановував оркестрантів такою приємною промовою: «Ви добрі люди й погані музиканти» – то, мов верховний суддя, поділив людство на дві частини: одна складається з добрих людей, але поганих музикантів, чи, швидше, зовсім не музикантів, а друга – із справжніх музикантів. Та жодна з них не буде проклята, всі зазнають блаженства, тільки в різний спосіб. Добрі люди легко закохуються в чиїсь гарні очі, простягають руки до обожнюваної особи, на обличчі в якої сяють ті очі, захоплюють красуню в коло, яке дедалі звужується, аж поки дійде до розміру обручки, що її вони й надягають на палець коханій, як pars pro toto,[192] – ви трохи знаєте латину, ясновельможна князівно, – отже, кажу, як pars pro toto, як ланку ланцюга, на якому жертву кохання ведуть додому, в подружню в'язницю. Дорогою вони на все горло кричать: «О господи», або: «О небо», або, якщо люблять астрономію: «О зорі небесні», чи, коли схильні до поганства: «О боги, вона моя, найпрекрасніша з усіх! Збулися всі мої найпалкіші бажання!» Зчиняючи такий галас, добрі люди гадають, що наслідують музикантів, але їхні зусилля даремні, бо в музикантів кохання виходить цілком інакше. Тим музикантам чиїсь невидимі руки раптом скидають з очей полуду, яка затуляла їм погляд, вони, ходячи на грішній землі, бачать ангельський образ, ту солодку недовідому таємницю, яка тихо спочиває в їхніх грудях. І тоді небесним вогнем, який світить, гріє, але не спалює нищівним полум'ям, спалахує безмежний захват, невимовна втіха вищого життя, що зароджується в глибині душі, і дух у пристрасному бажанні простягає тисячі вусиків і обсотує ними ту, яку він побачив, і він володіє нею, ніколи не володіючи, бо його пристрасть вічна, ніколи не заспокоєна! І це вона, вона сама, прекрасна, втілена в життя мрія, променіючи, виливається з душі митця піснею, картиною, віршем. Ах, ясновельможна князівно, повірте мені, без будь-якого сумніву повірте, що справжні музиканти своїми тілесними руками й пальцями, які на тих руках виросли, тільки більш-менш пристойно музичать, – чи то пером, чи пензлем, чи ще чимось іншим, а до своєї коханої вони дійсно простягають лише духовні вусики, на яких немає ні рук, ні пальців, що могли б галантно, як і належить під час такої церемонії, взяти обручку й надягти її на тоненький пальчик своєї богині. Отже, тут можна не боятися вульгарного мезальянсу, і тому, певне, досить байдуже, чи коханою, яка живе в серці митця, буде княгиня, чи дочка пекаря, аби тільки вона не була совою. Такі музиканти, закохавшись, натхненно створюють чудові неземні твори й ніколи не помирають жалюгідною смертю від сухот, ніколи не божеволіють. Ось чому я ставлю на карб панові Леонгардові Етлінгеру, що він докотився до такого шаленства, коли міг, як справжні музиканти, скільки завгодно кохати ясновельможну княгиню без будь-якої шкоди для себе!

Гумористичні нотки, яких часом допускався Крейслер, князівна пропускала повз вуха, їх заглушив відгук струни, якої він торкнувся і яка в жіночих грудях натягнута дужче за інші, а тому, певне, й звучить дужче за них.

– Кохання митця, – мовила вона, опустившись у крісло і, ніби