Читати книгу - "Обережно: міфи!"

Ба більше — «у багатьох випадках» Гоголь, «думаючи (виділено Й. М. — M. Л.) рідною своєю мовою, й не намагався перекладати слова на російську, полишаючи їх у своєму природному стані». І коли в Гоголя не виникало «необхідності» писати російською мовою, тоді «малоруська мова переважала, як слухняніше йому знаряддя думки». А «думка Гоголя, — зазначав В. Ключевський (1990. — с. 434), — цілковито малоросійська думка...» Досить дивна, погодьтеся, метаморфоза для визнаного фундатора «російської літературної мови», якою, як зауважує Й. Мандельштам, «не писав і Пушкін»...

Та, зрештою, достатньо звернути увагу лишень на те, як він писав — бодай цього не може заперечити ніхто — про Росію, на яку Гоголь завжди, за висловом С. Короненко (2000), «дивиться українськими очима», і як про Україну, аби впевнитися, що, перебуваючи в чужій його серцю, байдужо–холодній столиці, він усією душею линув до милої серцю України. На думку фахівців (Николаев, 1984. — с. 6), «час створення “Вечорів...” — найщасливіший у житті Гоголя». Можна лише здогадуватись, якої сили, якої емоційної напруги сягала обумовлена цим болісним роздвоєнням душі і тіла, душевного стану і реального буття внутрішня драма Гоголя, що зрештою і призвело до такого трагічного фіналу.

Маститий академік навряд чи поділяє ці погляди щодо нищівної війни, яку вела російська імперія (в тому числі й більшовицький її різновид) супроти українського народу, його мови, культури, історії, хоч це й загальновідомо. Так само неприпустиме є для нього й саме лиш припущення про те, що безжально гноблена українська культура не менш вартісна, аніж культура її гнобителів.

А от далекий попередник Д. Лихачова, дійсний член Петербурзької академії наук, професор філології Ф. Корш не тільки знав це, а й не соромився визнавати, що «малоросійська культура свого часу стояла настільки вище великоруської, що в XVII ст. вчені виписувалися до Москви з України (ця суто імперська звичка «виписувати» все краще з України збереглася аж до повного розпаду СРСР. — М. Л.). Ми, панівне плем'я, все це забули або, точніше, воліємо забувати» (Животко, 1936. — с. 11). Ото вже справді, як в око вліпив!

На іншій особливості української культури наголошував у згадуваній уже статті академік В. Вернадський (1996), який, зокрема, саме її вважав «єдино справжньою... здатною проникнути в народні маси значно глибше й ширше, ніж та “общерусская культура”, іменем якої оперують вороги українського руху». Отже, тільки з української, а не російської — хай і «великої», і навіть «братньої» — культури зможе визріти «виноград національного відродження» України. Саме розуміння цього й доводило до шаленства російського шовініста (у яку добу він би не жив і якою б личиною не прикривався), змушуючи вдаватися до найбрутальніших антиукраїнських заходів. Так, Указом Сенату Російської імперії 1908 р. «україномовна культура і освітня діяльність оголошені шкідливими (не допомогло навіть те, що їх так високо цінував сам Петро I... — М. Л.)», «бо можуть викликати наслідки, що загрожують спокою і безпеці» (Залізняк. Україна...— 1994. — с. 115). Цілком подібно ставилася до всього українського і радянська імперія.

Нині важко однозначно сказати, чи був Хвильовий переконаний у можливості юридичної незалежності України, але у важливості, необхідності духрвної незалежності від Росії — безперечно. На противагу йому, ми, домігшись нарешті першої, схоже, ще не вповні сьогодні усвідомлюємо необхідність другої. А імперська ідеологія північного «брата» безупинно й вельми успішно — досить подивитися на стан нашого інформаційного простору, що вже впав жертвою російськомовної експансії — проводить політику, спрямовану якщо не на повну ліквідацію, то бодай на значне обмеження нашої духовної незалежності.

І то — неспроста. Відзначаючи «духовні та культурні відмінності українського й російського народів», П. Голубенко (1993. — с. 64–68) слушно наголошував: позаяк Україна «не має природних географічних кордонів з Росією і тривалий час немала державно–політичних», то «єдиним кордоном, що відділяє Україну від Росії, є відмінності двох національних типів, двох культур». Тож не дивно, що у сусідній імперії й нині ще не перевелися охочі позбутися цього надзвичайно подразливого для великодержавницької свідомості вододілу.

«Сьогодні, — зазначає академік І. Дзюба (2000), — навіть деякі видатні діячі російської культури не соромляться говорити про “культурний імперіалізм” у позитивному, нормативному плані — як, мовляв, історичну місію російської культури». Що й казати, знайома пісня. А що ж, власне, ми? Мусимо «протистояти такому (виділено І. Д. — М. Л.) її розумінню, інакше, — наголошує Іван Михайлович, — втратимо себе». Саме це, вочевидь, і мають на меті войовничі апологети поєднання в Україні двох «братніх» культур — російської та української — із цілком передбачуваними наслідками для останньої...

Як переконливо свідчить уся історія Росії, імперський центр панічно боявся лише «провінційних» націоналістів — від чеченця Шаміля і до українця Стуса, а ось російського націоналізму не боявся зовсім. Певно, тому, що, як наголошував відомий російський філософ Г. Федотов (1988. — т. І. — с. 282), «націоналізм російський виявлявся переважно у безцільному цькуванні малих народностей, в ураженні їхніх законних духовних потреб», тобто, по суті, він був ревним наглядачем у російській «тюрмі народів».

Цікаво, що й іншому імперському «центрові» — німецько–фашистському — теж більше приглянувся саме російський націоналізм. Ось як доносили про це, аналізуючи становище у рейхскомісаріаті «Україна», німецькі інформатори (Косик, 1998. — с. 305): «Деякі представники німецького керівництва цілком відкрито заявляють, що для Німеччини небезпечний не комунізм,