Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

Сповз іще на два дюйми. Потім на п’ять. Ліва нога тепер теліпалась у просторі. Тримався він лише руками, і на очах вони теж почали ковзати вниз, залишаючи десять вузьких канавок у сирій землі.

— Коджаку! — заволав він, нічого не чекаючи. Але раптом Коджак прибіг. Стю наосліп обхопив руками шию собаки, не очікуючи, що той його порятує, просто хапаючи за що можна, мов людина, яка тоне. Коджак не став його скидати. Він уперся ногами в землю. На мить вони застигли, немов жива скульптура. Тоді Коджак почав рухатися, втискаючи лапи в землю дюйм за дюймом, постукуючи кігтями по маленьких камінцях і щебінці. У лице Стю посипалося каміння, і він заплющив очі. Коджак тяг його і сопів Стю в праве вухо, неначе компресор.

Стю ледь розплющив очі і побачив, що вони вже майже на самій горі. Коджак опустив голову, відчайдушно працюючи задніми ногами. Він проповз іще кілька дюймів — і того було досить. Із відчайдушним криком Стю відпустив шию Коджака і схопився за край асфальту. Той відломився в його руках. Він схопився за інший. Два нігті відірвалися, немов наліпки, і він зойкнув. Біль був надпотужний, просто електричний. Стю виповз нагору, впираючись здоровим коліном, і врешті якось опинився на трасі I-70, відсапуючись із заплющеними очима.

Поряд був Коджак. Він скавчав і лизав обличчя Стю.

Поволі Стю сів і подивився на захід. Дивився довго, забувши про жар, який і зараз жирними хвилями накочувався на його лице.

— Ох ти Боже мій, — нарешті промовив він слабким, тремким голосом. — Дивися, Коджаку, що робиться. Ларрі. Ґлен. Їх більше нема. Боже мій, нічого нема. Нічого…

На обрії стояла грибоподібна хмара, наче стиснутий кулак на довгій брудній руці. Вона оберталася, її краї розвіювалися, вона розсіювалася. Вона мала лиховісний червонястий колір — неначе сонце зібралося сісти посеред дня.

«Вогняна буря…» — подумав він.

Тепер усі в Лас-Веґасі загинули. Хтось балувався з чим не можна — і ядерна зброя вибухнула… і пекельно потужна, судячи з того, що видно й чутно. Може, там їх ціла купа шарахнула. Ґлен, Ларрі, Ральф… навіть якщо вони ще не дійшли до Веґаса, та все одно так близько, що спеклися заживо.

Біля нього печально скімлив Коджак.

«Радіація. Куди її тепер понесе вітром?»

Та і яка різниця?

Стю згадав свій лист до Френ. Треба дописати про цю подію. Якщо вітер понесе радіоактивні частинки на схід, там може бути біда… але понад те, їм треба знати, що коли Лас-Веґас був головною базою темного чоловіка, то його вже немає. Усі люди там випарувалися разом зі своїми смертельно небезпечними іграшками, які там валялися, чекаючи, хто їх підбере. Це також треба додати до листа.

Тільки не зараз. Зараз він дуже втомився. Сходження виснажило його, а приголомшливе видовище з грибоподібною хмарою забрало останні сили. Він відчував не перемогу, а тупу, тяжку втому. Ліг на асфальт — і його останньою думкою перед сном було: «Скільки ж там мегатонн?» Стю вважав, що ніхто ніколи не дізнається, та й не захоче знати.

——

Він прокинувся після шостої. Страшна хмара розвіялася, проте на заході небо було лютого червонястого кольору, наче опік. Стю підповз до розділової смуги і ліг, знову геть стомившись. Його знову трусило. І лихоманка повернулася. Він приклав до лоба руку і спробував перевірити температуру. За його підрахунками, в нього було градусів зі сто[205].

Коджак прибіг рано ввечері, приніс у зубах кроля. Поклав біля ніг Стю і замахав хвостом, чекаючи на похвалу.

— Хороший собака, — стомленим голосом промовив Стю. — От молодець!

Коджак замахав хвостом швидше. Здається, він погоджувався: «Авжеж, я молодець!» Проте й далі дивився на Стю, наче на щось чекав. Потрібно було виконати ще якусь частину ритуалу. Стю намагався згадати, що ж то мало бути. Голова в нього працювала дуже повільно; неначе, поки він спав, йому там усю машинерію залили густим сиропом.

— Хороший собака, — повторив він, дивлячись на тушку кролика. І тут згадав, хоча й не був певен, чи є сірники. — Принеси, Коджаку, — промовив Стю більше для того, щоб порадувати собаку. Коджак побіг і невдовзі притяг чималу дровину.

Сірники у Стю, як виявилося, були, тільки от здійнявся чималий вітер, і руки дуже тремтіли. Вогонь він розпалював доволі довго. Тріски, яких він настругав, загорілися з десятого сірника — і тут вітер налетів, як розбійник, і все загасив. Стю знову все уважно налаштував, затуляючи майбутнє багаття своїм тілом і руками. У нього в пачці з написом «Школа бізнесу Ла-Салль» залишалося всього-на-всього вісім сірників.

Він засмажив кроля, віддав половину Коджакові, але від своєї частини спромігся з’їсти зовсім трохи. Решту кинув Коджакові. Коджак того їсти не став. Він подивився на м’ясо, а тоді схвильовано заскавчав до Стю.

— Їж, хлопче. Я не можу.

Коджак з’їв м’ясо. Стю дивився на нього і тремтів. Дві ковдри, звичайно, залишилися внизу.

Сонце сідало, а небо на заході мінилося гротескними кольорами. Такого видовищного заходу сонця Стю ніколи в житті не бачив… і такого отруйного. Він згадував, як ведучий у новинах «МувіТон» бадьоро розповідав, що на початку шістдесятих років по кілька тижнів стояли неймовірно красиві заходи сонця після ядерних випробувань. Ну і, звісно, після землетрусів.

Коджак виліз із яру, тримаючи щось у зубах — і то була одна з ковдр Стю. Пес поклав її чоловікові на коліна.

— Ух ти! — зрадів Стю, непевними руками обіймаючи пса. — Ух ти ж і пес, ти знаєш, який ти?

Коджак помахав хвостом: мовляв, знаю.

Стю закутався в ковдру і присунувся до вогню. Коджак ліг поруч, і невдовзі обидва заснули. Але Стю спав неміцно і тривожно, то занурюючись, то випливаючи з марень. Десь після півночі він розбудив Коджака криком.

— Гепе! — кричав Стю. — Вимикай насоси! Він їде! Чорний чоловік їде за тобою! Вимикай краще насоси! Він онде в старій машині!

Коджак тривожно заскавчав. Чоловік хворий. Він чув запах хвороби, а до нього домішувався ще один, новий. Чорний. Так пахли впольовані кролі. Так пахнув той вовк, якому він випустив нутрощі коло будинку матінки Ебіґейл в Гемінгфорд-Гоумі. Так пахло в містечках, які він пройшов, прямуючи до Боулдера і Ґлена Бейтмана. Так пахла смерть. Коли б він