Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Адолін знову змовк — у цьому місці Шаллан, певне, мала запитати, що ж сталося далі.

— А що, як вам припече справити велику нужду? — запитала вона натомість.

— Тож я розташувався спиною до прірви й роздавав удари мечем, намагаючись… Стривайте, що ви сказали?

— Я про велику нужду, — повторила Шаллан. — Ось ви на полі бою, весь закутий у броню, немовби краб у панцирі. А що, коли вам саме трапиться відчути поклик природи?

— Я… е-е… — Княжич насупився. — Жінки такого в мене ще ніколи не питали.

— Нехай живе оригінальність! — відказала Шаллан, паленіючи.

Ясна була б невдоволена. Невже не можна було бодай цього разу притримати язика за зубами? Вона перевела розмову на приємну Адолінові тему, і все йшло якнайкраще — аж на́ тобі.

— Ну, — неквапливо мовив княжич, — кожна битва триває з неоднаковою інтенсивністю, а на передньому краї відбувається постійна ротація. Часто на кожні п’ять хвилин, проведені в бою, припадає стільки ж для відпочинку. Коли Сколкозбройного виводять у тил, його обладунок перевіряють, шукаючи тріщини, дають йому попити й поїсти, а також допомагають… із тим, про що ви щойно згадали. Це невдала тема для розмови, Ваша Світлосте. Ми про таке зазвичай не говоримо.

— І саме тому це вдала тема для розмови, — заперечила дівчина. — Про війни, Сколкозбройних та славетні січі я можу прочитати і в офіційних зведеннях. А от брудних деталей хронікери не записують.

— Що ж, вони таки брудні, — скривився Адолін і пригубив вино. — У Збруї неможливо… повірити не можу, що вимовляю це вголос… у ній неможливо підтертися, тож Сколкозбройний потребує сторонньої допомоги. Я від такого почуваюся, мов немовля. А до того ж на це подекуди просто немає часу…

— І?

Той примружив очі, придивляючись до співрозмовниці.

— Що таке?

— Хочу впевнитися, чи переді мною, бува, не Дотепник у перуці. Такі жарти — в його стилі.

— Я не жартую, — заперечила дівчина. — Мені просто цікаво.

Шаллан не брехала: вона справді про це розмірковувала. Певне, навіть забагато, коли зважити на предмет роздумів.

— Що ж, — промовив Адолін, — якщо вам конче треба знати, то стара максима навчає: на полі бою ліпше осоромитися, ніж позбутися життя. Ніщо не має відвертати вашу увагу від битви.

— А тому…

— А тому, так — я, Адолін Холін, кузен короля й наступник свого батька на князівському престолі — срав під себе, не скидаючи Збруї. Таке траплялося зі мною тричі, й щоразу свідомо. — Він вихилив рештки вина. — Ви дуже дивна панночка.

— Якщо ви забули, — зауважила Шаллан, — то не я почала сьогоднішню розмову з жарту про метеоризм Себаріала.

— Гадаю, ваша правда. — Княжич усміхнувся. — Наш діалог пішов не зовсім за сценарієм, еге ж?

— А це погано?

— Ні, — промовив Адолін, і його усмішка поширшала. — Так навіть цікавіше. Знаєте, скільки разів я розповідав ту історію про врятовану вилазку?

— Не маю сумніву, що ви трималися як справжній герой.

— Було діло.

— Хоча ті бідолахи, які відмивають вашу Збрую, потребують чи не більшого героїзму.

Адолін розреготався, і ця його емоція вперше здалася дівчині не продиктованою нормами етикету, а щирою. Він гупнув кулаком по столу, махнув принести їм іще вина, стер з ока сльозинку й так усміхнувся до співрозмовниці, що та замало не зашарілася знову.

«Стривай-но, — подумала Шаллан. — Невже спрацювало?» Вона ж мала поводитися делікатно й жіночно, а не розпитувати, на що схоже відчуття, коли ти справив велику нужду без відриву від бою.

— Гаразд, — промовив княжич, беручи принесене вино. Цього разу на офіціантку він навіть не глянув. — Які ще брудні таємниці ви хотіли б дізнатися? Адже перекази та офіційні зведення замовчують масу речей, а секретів від вас у мене більше немає.

— Хризаліди… На що вони схожі? — зацікавлено спитала Шаллан.

Адолін почухав потилицю.

— То он про що ви хочете почути? А я гадав, вам закортить дізнатися, чи натирає обладунок тіло…

Дівчина взяла портфель, дістала звідти аркуш паперу, поклала його на стіл і заходилася малювати.

— Наскільки я змогла з’ясувати, ґрунтовного дослідження прірводемонів не проводив іще ніхто. Все, що в нас є, це кілька недолугих замальовок мертвих особин, де анатомії, вважайте, не показано. У прірводемонів, певне, цікавенний життєвий цикл. Тутешні провалля, де вони з’являються, занадто бідні їжею, щоб підтримувати існування таких великих тварин. Їхнє оселище, найімовірніше, деінде, і це означає, що сюди вони, мігруючи, сповзаються заляльковуватись. Чи бачили ви коли-небудь їхній молодняк, який іще не перетворився на хризаліди?

— Ні, — відказав Адолін і підсунувся ближче, обігнувши стільницю. — Заляльковування відбувається здебільшого вночі — а хризаліду стає видно тільки вранці. Вони мімікрують під колір каменю, а тому їх складно розгледіти. Це змушує мене думати, що паршенді, мабуть, шпигують за нами — адже зрештою за відповідні плато дуже часто доводиться битися. Це може означати, що за нашими зборами стежать, а напрямок висування підказує ворогам, де знайти хризаліду. Ми маємо фору, але вони швидше долають Рівнини, й, таким чином, обидва війська прибувають майже водночас…

Він змовк і схилив голову, щоб ліпше роздивитися, що намалювала дівчина.

— Буря забирай! Шаллан, це майстерна робота…

— Дякую.

— Ні, я серйозно.

Вона нашвидкуруч накидала кілька видів хризалід, описаних у книжках, і сяк-так зобразила поряд кожної людину, даючи уявлення про їхні розміри. Вийшло не надто майстерно — адже малюнки було зроблено поспіхом. Але Адолін здавався щиро враженим.

— Форма й структура хризалід могли б допомогти нам класифікувати прірводемонів — зарахувати їх до відповідної родини тваринного царства.

— Їхні лялечки найбільше схожі ось на цю, — промовив Адолін, підсовуючись іще ближче та вказуючи на один із малюнків. — А на дотик вони тверді наче камінь. Ніщо, крім Сколкозбройця, їх, вважайте, не бере. Щоб розбити хризаліду молотами, треба хтозна-скільки часу.

— Гм, — видобула Шаллан і позначила відповідний малюнок. — Ви певні?

— Ще б пак. На вигляд вони саме такі. А чому ви питаєте?

— Це хризаліда ю-неріга, — пояснила дівчина. — Морського великопанцирника, який водиться коло берегів Марабетії. Я чула, наче тамтешні мешканці згодовують їм злочинців.

— Отакої.

— Це може бути просто збіг, несправжня подібність. Адже ю-неріг — водний вид. На суші вони тільки заляльковуються. Тож гіпотеза про їхню спорідненість із прірводемонами здається непереконливою…

— Як скажете, — зронив княжич, пригубивши вино.

— Це, певне, важливо, — зауважила Шаллан.

— Так, я знаю. Для науки. Тітка Навані без угаву торочить на такі теми.

— Не тільки — це може мати й практичніше значення, — сказала вона. — Скільки приблизно лялечок винищують щомісяця ваші армії разом із паршенді?

Адолін знизав плечима.

— Гадаю, по одній що три