Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Останній пророк 📚 - Українською

Читати книгу - "Останній пророк"

254
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Останній пророк" автора Леонід Мосендз. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 178 179 180 ... 203
Перейти на сторінку:
самонастановлення, дослідник визначає основні координати художнього світу письменника, як вони виявилися в його поезії, прозі, есеїстиці. Хоча романові «Останній пророк» віддано порівняно недостатньо уваги, на жаль (на мій жаль, бо ж тут мова піде насамперед про цей твір). Тобто дослідник розглядає роман у контексті біблійної тематики в європейській літературі і робить це переконливо (хоч можна було би згадати і ще деякі класичні твори, крім тих, до яких звернувся автор), але про самий романний матеріал, або, як тепер кажуть, «текст», мовиться дуже узагальнено (може, так і треба) або й загальниково.

Є в праці Ігоря Набитовича одна позиція, з якою я не можу погодитися. Говорячи про відомий антихвильовістський виступ Леоніда Мосендза та аналогічні випади ідейно близького до нього Романа Бжеського (він же Р. Задеснянський, В. Наддніпрянець та ін.), Ігор Набитович якось ніби й солідаризується з ними, принаймні своїх коректив не подає. Це, звісно, його право. Але ми маємо враховувати, що ці випади викликали тверду протидію з боку значної частини еміграції, в тому числі тих, хто чи не найбільше робив для розвитку української думки і слова в діаспорі — від Григорія Костюка й Івана Багряного до Юрія Шевельова та Юрія Лавріненка, які слушно побачили в цьому невдячну спробу викреслити з українського культурного буття покоління доби відродження 20-х років. До речі, мушу нагадати, що той же Р. Бжеський під псевдо Володимир Наддніпрянець опублікував книжку «На літературному базарі: Проза і публіцистика Івана Багряного» (Мюнхен; Нью-Йорк, 1963), що була частиною запеклих нападів тодішнього «правого сектора» на Івана Багряного як, мовляв, комуністичного агента і на його Революційно-Демократичну Партію. Той-таки Р. Бжеський, але вже під псевдо Р. Задеснянський, видав книжку, яка звалася «Чолові представники українського виродження: Ю. Яновський, М. Куліш, В. Сосюра» (Торонто, 1979). Виродження! Назва, звісно, полемічна — антитеза до тези про розстріляне відродження: автор назбирував «компромат» на тих, хто залишив добру пам'ять в учасників літературного піднесення 20-х років, періоду «українізації» і «скрипниківщини». Доводиться сказати про це хоча б тому, що цей крайній антиісторизм і буквально смертоносний догматизм думки завдавав, завдає і завдаватиме українській культурі немалої біди. Точну оцінку цьому націонал-ультрабільшовизму дав, на мій погляд, Юрій Шевельов: «Більшовицька критика переворушила всі твори Хвильового і його однодумців, розшукуючи за кожним реченням і образом протирадянську „вилазку“. Емігрантська критика, за дуже малими винятками, продовжує цю працю. Зворушлива переємність: Хвиля і Мосендз подають один одному руки в методі, хоч політичні настанови начебто протилежні» (Шевельов Ю. Хвильовий без політики // Вибрані праці: У 2 кн. Київ, 2008. Кн. 2. С. 284).

Не менш дивовижними видаються пуританські мовні претензії до Володимира Винниченка й Миколи Хвильового: їхня мова, мовляв, засмічена русизмами, що свідчить про їхній вроджений москалізм (Хвильовий — він же ніякий не Хвильовий, він — жах! — Фітільов!); вони, мовляв, мислять по-російському, а потім перекладають себе на українську. Отакої! Пізно нам сперечатися з Романом Бжеським і Леонідом Мосендзом (та й про що тут сперечатися: про виражальні засоби літературної мови, способи характеризування персонажів, іронічну гнучкість авторового стилю тощо?), але пошлюся на статтю їхнього сучасника такої ж долі — Богдана Стебельського — «Українізми в творах Миколи Гоголя і русизми в творах Миколи Хвильового». Ось пасаж із неї: «Русизми Хвильового служать як засіб стилю, і він ними послуговується, подібно як Гоголь українізмами. Подібність є ще й у тому, що так само як закидали Гоголю „незнання російської мови“, а українізми як продукт „українського думання“, подібні закиди падають в сторону Миколи Хвильового, русизми якого приписуються тим же причинам, що українізми Гоголя. Тим більше що крім лексичних українізмів у першого та таких же русизмів у другого, являються морфологічні та синтаксичні позначення впливів згаданих мов. Одначе… послуговуються вони: Гоголь українізмами, а Хвильовий русизмами для окреслених цілей, для озброєння персонажів їхніх творів такою мовою, яка б створила найбільш реальну дійсність атмосфери, якою вони віддихають і при допомозі якої автор міг би перенести в ту дійсність читача» (Стебельський Б. Ідеї і творчість. Торонто, 1991. С. 219).

Ще один поважний літературознавець у діаспорі — Юрій Бойко — не без підстав говорив про вплив Миколи Хвильового на Юрія Липу та Олега Ольжича (Бойко Ю. Вибране. Мюнхен, 1971. С. 128).

Завдяки компетентності й тверезій позиції більшості інтелектуалів діаспори антихвильовістська атака (а по суті атака проти найяскравіших представників відродження 20-х років) захлинулася, і в діаспорі було збережено, видано, досліджено великі культурні цінності, які почасти повернулися в Україну, а почасти ще ждуть своєї черги…

Повертається до нас і нетерпимий до інакодумців Леонід Мосендз, хоч поки що не так власним словом, власними текстами, як в інтерпретаціях літературознавців. Уже праця Ігоря Набитовича та наведена в ній бібліографія, яку він уклав, свідчили про поважний розмах нашого «мосендзознавства». І цей науковий інтерес до творчості Леоніда Мосендза не вичерпується. Велику наукову конференцію, присвячену йому, провів 2009 року Вінницький державний педагогічний університет ім. Михайла Коцюбинського. Матеріали конференції були опубліковані у збірнику «Естетика і поетика творчості Леоніда Мосендза» (Вінниця, 2010) — близько сорока доповідей, а також дещо із публіцистичної та епістолярної спадщини Мосендза. Наведена у збірнику бібліографія праць та відгуків про автора (укладена знов-таки Ігорем Набитовичем) містить 237 позицій.

Кілька доповідей на конференції було присвячено різним аспектам роману «Останній пророк». Ураховуючи це, а також те, що в нашій публікації текстові роману передують давній ґрунтовний вступ Богдана Кравцева і сучасна розвідка Елеонори Соловей, мені немає потреби говорити тут про вже обговорені загальні питання творчості Леоніда Мосендза, зокрема й роману «Останній пророк». Залишається тільки виступити в ролі читача, який звертає увагу зблизька на конкретний матеріал — «тіло» роману (а може, тим самим трохи і його «душу»).

Насамперед постає питання: якою була творча мотивація, що змусила автора — в тяжко драматичний для його народу та його самого час, за обставин украй несприятливих — звернутися до далекого й початково мало знаного йому життя передхристового Ізраїлю? Престижність біблійних та євангельських тем? Той обов'язок перед рідною літературою, про який говорив Юрій Клен у статті про «вісниківську квадригу»? Можливість зосередитися на вічних питаннях буття і духу? Потреба в героєві великої міри, який діє в масштабах історії, здатен вершити в цих масштабах долю

1 ... 178 179 180 ... 203
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній пророк», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Останній пророк"