Читати книгу - "Сюецінь Ц. Сон у червоному теремі"

кричати, що Цзя Хуань ходить у дірявих, але до нього нікому діла немає, а про Баоюя всі піклуються!»

Таньчунь опустила голову й довго мовчала.

— Скажи, — мовила вона нарешті, — чи не безглуздя це? Хіба зобов’язана я шити всім черевики? Невже їй не видають грошей на утримання Цзя Хуаня? Адже й одягнений він, і взутий, і служниць вистачає — нащо ображатися? Навіщо ці пересуди? Є в мене вільний час і до того ж бажання, можу зшити пару черевиків. Кому хочу — тому дарую. Хто мені сміє вказувати? Це вона від заздрості злиться.

Баоюй кивнув і сказав:

— Ти, може, не помічаєш, а я впевнений, що в неї своя користь.

Таньчунь так розсердилася, що навіть головою захитала.

— Звичайно, користь. Як і у всякої підлої людини. Але мені до наложниці Чжао немає діла — нехай думає, що хоче, я визнаю тільки батька з матір’ю! А братам і сестрам, якщо вони до мене добре ставляться, плачу тим же, неважливо, чиї вони діти. Може, і не треба мені її засуджувати, але надто далеко вона зайшла у своїй сліпій злості! Був такий смішний випадок: пам’ятаєш, я дала тобі якось гроші на купівлю дрібничок. Отож, через два дні після цього зустрічає вона мене й починає скаржитися, що вона ввесь час сидить без грошей, що їй важко живеться. Я пропустила її слова повз вуха. Але коли служниці пішли, вона раптом стала бурчати, чому, мовляв, я віддала гроші тобі, а не Цзя Хуаню. Я розсердилась, і разом з тим мені стало смішно, але сперечатися з нею я не хотіла й пішла до пані.

— Годі вам! — почули вони голос Баочай. — Побалакали, і досить, ідіть до нас! Я розумію, що розмова у вас особиста, але інші теж хочуть послухати.

Таньчунь і Баоюй засміялися.

Оглянувшись, Баоюй не побачив Дайюй і зрозумів, що вона навмисно зникла. Помізкувавши, він вирішив днів на два дати їй спокій, поки пройде образа, а потім провідати. Він довго дивився на опалі пелюстки квітів бальзаміну й граната, що встелили землю пухнатим візерунчастим килимом, а потім, зітхнувши, мовив:

— Вона не зібрала ці пелюстки тому лише, що на мене розсердилась! Я сам зберу, а потім запитаю, чому вона цього не зробила.

Його покликала Баочай.

— Іду, — відгукнувся Баоюй.

Почекавши, поки сестри підуть трохи вперед, Баоюй зібрав пелюстки й повз пагорби та струмки, через гаї та квітники помчав до того місця, де вони з Дайюй поховали опалі пелюстки персика. От і гірка, за якою розташована могилка. Раптом Баоюй почув сповнений суму й гніву голос, що переривався жалібними схлипуваннями, і зупинився.

«Напевно, яка-небудь служниця, — подумав він. — Її скривдили, і вона прибігла сюди виплакати своє горе».

Він прислухався й крізь ридання розрізнив слова:

Прив’ядають квітки, пелюстки, ізнесилівши, ронять, І летять, і летять, все кружляючи у небесах. Ах! І врода, й духмяність, і молодість йдуть безборонно, Та чи знайдеться той, хто б хоч слово про квіти сказав? Тонко в’ються нитки і хвилюються в плетиві тихо, Біля вежі міняють при вітрі веснянім узор. Пух і рештки сережок, росою зволожених злегка, Осідають на шовку важезних приспущених штор. Діва юна оця із жіночих покоїв палацу Переймається смутком про те, що минає весна. Скільки в серці печалі! І думи які безутішні! А кому їх повіда? Про це ж бо не знає вона... Бач, мотика в руці, невелика садова мотика, — Увійшла із покоїв у майже відквітлий вже сад, — Пелюстки все боїться топтати — їм боляче, певно, Недарма ж біля ніг вони в’ються, то геть полетять. Пухом вкрилась верба і сережки у в’яза на вітах, Їм, таким