Читати книгу - "Сюецінь Ц. Сон у червоному теремі"

запашним, ще зарано цуратись весни. Не обходить їх те, що осипались персики, груші, Вихор квіти розвіяв усі, беручкий, крижаний. І в наступному році усі оці персики, груші У цвіту знову будуть, і квіти цвістимуть в саду, Та не можна вгадати, хто з нас, пожиличок тутешніх, У майбутньому році в покоях продовжить ходу. Третій місяць — та саме пора, коли гнізда духмяні В’ють під стріхою птиці... Хоч в радощах днів клопітних, Поселившись між кроков, такі ластівки безтурботні Та байдужі до долі людей, що живуть коло них! Безперечно, у році майбутнім, у пору цвітіння, Можуть дзьоб розкривати безбоязно в квітах оцих[243], Майте ж ви на увазі: як люди з житла цього підуть, То від кроков і гнізд тільки порох лишиться по них! ...Днів багато у році. Рахуємо: спершу три сотні Та іще шість десятків... І це лише рік, уявіть! Дні жорстокі бувають: от сказиться вітру сокира І з мечами туманів іде на природу в похід... Та чи перед шаленством оцим довго можуть на світі Жити ніжна яскравість і свіжа краса пелюстків? Перед ними розверзнеться прірва і здіймуться хвилі, — І тоді квітів хоч не шукай — бо нема і слідів... Але квіти є квіти... їх легко уздриш в дні цвітіння. А коли опадуть, — пелюсткам повернутись хіба!.. Через те біля сходів у мить поховання померлих Біля їхніх могил, бач, когось обіймає журба... Діва юна — в руці невелика садова мотика, — Саме в неї без подруг якраз сліз невтішних пора, А упавши на стебла зів’ялі, гіркі її сльози Ніби в крапельки крові на них обертаються враз... ...А зозулі мовчать. Чом кувати вони перестали? Бо на заході сонце. Минув день. І вечір навкіл. І мені, певно, час цю садову мотику забрати Й, повернувшись у дім, зачинити вже двері важкі. Синій відблиск світильник накине на стіни безмовні, Всі, що мешкають в домі, відійдуть в цю пору до сну, Дощ холодний почнеться й до мене постука у шибку, Ковдра змерзне, звичайно ж, а в холоді я чи засну?