Читати книгу - "Українське письменство"

«Всевидату». З зими 1918—1919 р. належав до гурту молодих українських поетів, що мали об’єднатись коло видання «Студії», пізніше увійшов до товариства «Музаґет» і в першому числі однойменного з товариством журналу умістив статтю про поезії Загула, вірші і кілька рецензій… Шанував слово, любив красу… завше стриманий і мовчазний, був трохи лінивий і недбайливий щодо своїх поезій. Писав звичайно мало, друкувався нібито неохоче, і тільки в червні цього року мені довелось почути од нього, що йому запропоновано видати його збірничок. Той збірничок він одкладав надалі і думав його скласти з «двох-трьох десятків» ориґінальних віршів, долучивши до них невеличку антологійку з своїх улюблених німецьких поетів. Але збірник той так і не побачив світу. З середини серпня Володимир Олександрович занедужав на черевний тиф, а 28/VIII старого стилю помер в Олександрівській лікарні: слабий, знеможений літнім недоїданням, організм не витримав хвороби.

Як поет Кобилянський мав правдиву іскру Божу. Вона тільки не встигла розжеврітись, і той матеріал, який тепер зібрано і приготовлено до друку другом покійного — Д. Загулом, дуже часто справляє враження спроб, ескізів, версифікаційних (метричних, ритмічних та строфічних) шукань. Все це здебільшого підготовча лабораторна праця.

Інколи на віршах Кобилянського знати вплив Бальмонта: «Фантазія» останнього («Как живые изваянья в искрах лунного сиянья») живо відчувається в такому ритмі:

Там, де все переплелося, Небо з обрієм злилося, — Там колишеться колосся Морем спілих нив. З нього в небо нитка в'ється І тремтить, і в гору пнеться, Ніби ниткою здається Жайворонків спів.

Часом виринає чисто бальмонтівський ефект в алітераціях, дзвінких, але трохи поверхових:

Сніг, мов пір'я срібно-сіре Срібно-сивий сипле сум — На блискучі білі болі — Білі блиски білих дум.

Ранні вірші (16—17 рр.) часто присвячені зеленим горам рідної Буковини (тріолет «Я вас покинув, рідні гори», «Fata morgana» з цитованим уже: «По волі вищих сил од рідних гір зелених», «Я сокіл з гір зелених Буковини»). До «рідної хати», спустошеної чотирилітньою війною та голодом, вертається поет і в поезіях 18-го року:

Як тільки поверну з далеких доріг До бідної рідної хати, Мене привітає забутий поріг І стане востаннє зітхати: «Де ти був, сину? — та де ти був, сину? Тутки без тебе гриміли громи, Блискавки смерті літали, Мучив нас голод чотири зими, Кулі шалені свистали… А ти нас забув і покинув?..»

Можливо, ця туга за рідним краєм викликала в душі авторовій і цей образ: тінь єгипетського царя прагне на спочинок повернутися до свого саркофага і своєї піраміди:

Хто одчинить мені піраміду? Там рідний мені саркофаг…