Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона 📚 - Українською

Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона" автора Марсель Пруст. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 178 179 180 ... 197
Перейти на сторінку:
зроду не чув і не казав про нього нічого лихого, поступилася місцем скаженій люті, викликаній його словами, які, на мій суд, диктувала його потворна пиха. Мабуть-таки, бодай почасти, тут давалася взнаки вона. Майже все інше йшло від другого почуття, але я про нього ще не здогадувався, а отже, не моя провина, що я не взяв його в рахубу. Я міг би хіба, оскільки про це почуття ні сном ні духом не відав, згадавши слова дукині Германської, окрім пихи, поставити щось на карб ще й бароновій скаженині. Але думка про скаженину мені тоді навіть не спала. Я був певен, що його пориває лише пиха, а мене лише лють. І цю лють (скоро пан де Шарлюс, відверещавши, заговорив про палюхи на своїх найясніших стопах, заговорив з величною міною, дихаючи погордливим духом на якихось темних клепачів), цю лють я вже не міг погамувати. Розсатднівши, я відчув пекельну потребу по чомусь гатити, і все ж я не так оскаженів, щоб утратити пошану до людини, набагато старшої за мене, а зарівно, через її мистецьку вартість, і до саксонської порцеляни, виставленої біля барона, натомість я накинувся на його новий циліндер, пожбурив його на підлогу, заходився топтати, потім завзято дерти, зірвав підбій, розпанахав навпіл корону, і все це під баронів репет, і аж тоді кинувся до порогу і розчахнув двері. На мій превеликий подив, обабіч дверей стояло двоє лакеїв, але, забачивши мене, служники повільно пішли геть, вдаючи, ніби опинилися тут випадково. (Згодом я довідався, як їх звали, — одного Бюрньє, а другого Шармель.) Мене не ошукала їхня недбала хода; вона була вдавана, це зразу впадало в вічі. Три інші тлумачення здалися мені можебнішими: одне, що барон часом приймає гостей, для приборкання яких може потребувати підмоги (але чому вони бунтуються?), тож мав бути хтось, хто міг би дати відсіч; друге, що цікаві лакеї підслуховували за порогом і не сподівалися, що я так живо втечу; а третє, що всю цю сцену заздалегоди зрежисерував пан де Шарлюс і сам поставив челядь на підслухи — з замилування до театральности вкупі зі своєрідним «н одумайтеся», цією наукою на прийдешнє.

Гнів мій не погамував баронового гніву, але моя втеча, мабуть, допекла його до живого серця; він гукав мене, вимагав спинити і зрештою, забувши про те, що оце щойно хизувався своїми «найяснішими стопами», роблячи мене свідком свого убоження, спрожогу порвався за мною, наздогнав у сінях і переп’яв шлях.

— Годі-бо вам! — сказав він. — Не будьте дитиною, верніться на хвилинку. Хто палко кохає — суворо картає, і як я вас скартав, то лиш тому, що дуже вас люблю.

Я охолонув, слово «скартав» пропустив повз вуха і подався за бароном, а той, нагукавши лакея, без жодної урази звелів йому забрати шмаття від циліндра і принести іншого.

— Признайтеся, бароне, — знов озвався я до пана де Шар-люса, — хто той набріхувач, що так наклепав на мене? Я хочу знати, хто він, аби завдати йому брехню.

— Хто? Або ви не знаєте? Невже не пам’ятаєте, при кому що казали? Невже не здогадуєтеся, що ті, хто вносить мені в вуха, хто прислужується таким чином мені, остерігають мене, просять тримати в секреті їхні імена? Невже гадаєте, ніби я зраджу секрет того, кому давав обіцянку?

— Отже, не можете назвати його ім’я? — перепитав я, востаннє шукаючи в голові (намарно), кому я міг сказати щось про пана де Шарлюса.

— Ви ж бо чули, що я прирік зберігати в таємниці особу інформатора! — огризнувся барон свистючим від обурення голосом. — Бачу, в вас нездоровий нахил не лише до плюгавих поговорів, а й до даремних домагань. Чи не розумніше було б скористатися з останньої нашої розмови і потрактувати про речі поважніші, ніж воду в ступі товкти.

— Пане, — кинув я, збираючись іти, — ви мене ображаєте, а що ви набагато старший за мене, то я безборонний, сили у нас нерівні, а переконати вас на інше мені не світить, хоча я присяг-нувся, що не розпускав язика.

— Виходить, я брехун? — зично покликнув він і одним скоком опинився за два кроки від мене.

— Вас ошукано.

Аж це пан де Шарлюс перейшов на лагідний, щиросердий, журливий тон, — так у деяких граних без паузи симфоніях за громами першої частини іде погідне, ідилічне скерцо.

— Може, й так, — озвався він. — Власне, переказані слова спотворюють. То ви виною, що не скористалися зі змоги побачитися зі мною, хоча я цю змогу давав вам повсякчас; ви вибили у мене з рук зброю для боротьби з волоченою на вас пенею, бо вам закидають зраду; ви позбавили мене щоденних щирих розмов із вами. У кожному разі, правдиві там чи вигадані, під-шепти зробили свою чорну справу. Я вже не можу відкинути ті вражіння, які вони на мене справили. Я навіть не можу сказати, що хто дуже картає, той міцно любить, бо хоч я вас дуже скартав, але я вас розлюбив.

З цим словом барон силоміццю посадив мене, а потім подзвонив. Вступив новий лакей.

— Принесіть чогось випити і розпорядіться запрягати.

Я сказав, що пити мені не хочеться, що вже нерано і що в мене, зрештою, свій повіз.

— Візника, мабуть, після розплати, відпустили, — заперечив пан де Шарлюс, — отож, карети у вас катма. Я велів запрягати, аби вас відвезли додому... Якщо ви боїтеся, що вже пізня доба... я міг би надати до ваших послуг кімнату.

Я сказав, що мати стала б непокоїтися.

— Так, так, правда там чи вигадка, а підшепти зробили своє. Моя дещо передчасна симпатія розквітла надто рано, і з нею сталося те саме, що й з яблунею, про яку ви так поетично розповідали в Бальбеку: недосвіток побив її цвіт.

Проте пан де Шарлюс поводився так, наче його симпатія вціліла: запевняв, що між нами вже

1 ... 178 179 180 ... 197
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"