Читати книгу - "Снігуронька на замовлення, Альма Лібрем"

- Криса? Ти що тут робиш?

Я стрімко озирнулась, не вірячи своїм вухам. Ні, тільки не це. Тільки не Ліля!

І як її сюди занесло-то?

З Лількою Тихомировою ми були знайомі зі школи. І ось якою вона точно не була, то це тихою та мирною. Шумна, нахабна, завжди яскраво нафарбована та вельми відверта, це вона подарувала мені прізвисько "Криса", що причепилось по життю, наче клеймо. Ми з того часу, звісно, змінились, і я, якщо передягтись в щось пристойне, може вже й не нагадувала сіру страшну мишу, а ось Ліля, навпаки, втратила частину своєї яскравості. Правда, то не завадило їй пофарбувати волосся в яскраво-рудий, губи розмалювати червоним, а очі підвести синьою тушшю замість чорної.

Вдягнена вона була теж геть не шикарно, по столичним міркам – надто вульгарно, щоб за цим прим'ятим виглядом ховати реальний дохід, але надто дешево, щоб насправді вихвалятись грошима.

На Котовського вона кинула погляд досвідченої мисливиці, такий, що мені захотілось вхопитись мертвою хваткою в його руку і відтягти подалі від Лілі. Здається, руді йому не до душі? Хоча, з чого я взяла? Може, в нас просто в офісі вибірка замала! А зараз заодно і взнаю, які насправді смаки у шефа.

- Олю, - повернувся він до мене, якось недобре посміхаючись, - то якась твоя знайома? І чому вона використовує це гидке прізвисько?

Краще б він дозволив мені просто піти.

- Знайомтесь, - повільно почала я, - це моя однокласниця, Ліля. А це мій…

- Чоловік, - ласкаво посміхнувся шеф. – Данило Котовський, дуже приємно, - судячи з того, як у Лілі загорілись від подиву очі, їй було не так вже й приємно, скоріше навіть, не по собі стало від зустрічі.

- Так ти заміж вийшла! – заморгала Ліля. – Ось вже не чекала, що наша Криса…

- Ну, - Данило демонстративно обійняв мене за талію, - моя дружина вже давно не "криса"… Оленько, ти б все-таки приміряла?

Ліля проводила мене і продався, що поспішив стягнути з манекена розкішний костюм Снігуроньки, нахабним поглядом, і, звабливо посміхаючись, підсунулась ближче до Данила. Не дивлячись на те, що на шефа я не претендувала, та й стосунків з ним не хотіла, але все одно здригнулась, так потягло назад, щоб відтягти від нього цю безмірно нахабну дівицю, вимагати в неї, щоб не лізла.

Я ніколи не приміряла нічого настільки швидко, як цей костюм. І плаття, і шубка, і навіть чобітки сиділи, як на мене шиті, і я швиденько повернула все консультанту, стримано кивнувши в підтвердження того, що так, беремо. Дівчина посміхалась мені на всі тридцять два зуби, очевидно, намагаючись своїм сервісом виправдати надвисоку ціну одежі, але зустріч з однокласницею так вибила мене з колії, що я навіть не звернула уваги на сукупну вартість, буквально встрибнула в свій одяг і вискочила назад.

Продавець-консультант вже старанно складала костюми Снігуроньки та Діда Мороза, а я направилась до Данила, якраз вчасно, щоб почути частину розмови.

- А ви, Лілія, тут як опинились? Ви ж, як я розумію, не місцева…

- Я проживала закордоном! – розпливлась в посмішці Лілія. – Працювала… А ось вирішила перебратись в Київ. По мені, певно, видно, що я вже живу в Європі!

- Звичайно, - підтвердив Данило, подарувавши їй такий погляд, що Тихомирова аж вперед подалась. – Польський секонд дуже помітний.

Тихомирову аж перекосило. Вона з такою силою вхопилась в ручку своєї сумки, що Данило ковзнув по ній все тим самим холодним професійним поглядом і протягнув:

- О, прошу пробачення. Сумка – наша.

- Це Біркін! – випалила Ліля.

- Це? Ну звісно ж, Біркін. Підозрюю, з Сьомого кілометра, - не стримавшись, протягнула я, зупиняючись поруч з Данилом. – Чи ти їздила в Хмельницький?

Ліля аж закашлялась від моєї нахабності.

- Ой, Оленько! А ти розбираєшся в дорогих сумках? – поцікавилась вона. – Ну в тебе-то теж не Біркін, напевне.

Моя сумка взагалі-то валялась в машині Данила, і добре, що була не зі мною, тому що вона, хоч і без дешевих бирок, все одно не сяяла красою. І телефон там – не айфон останньої моделі, а звичайний "китаєць", хоч і хороший.

- Оля більше любить Гуччі, - повідомив тим часом, наче нічого й не сталось, Данило. – Ми ось нещодавно прилетіли до Києва, теж з-за кордону, багаж наш загубили, так що повинні купувати все заново. Скоро знову в поїздку… Тому, Лілю, пробачте, поспішаємо.

Було видно, що Котовський з задоволенням позбувся би від Тихомирової, але вона послідувала за нами.

- Так я теж хотіла пройтись по магазинам! – затарахкотіла вона, крок в крок слідуючи за Данилом. – Так приємно зустріти стару знайому!

Я вперше справді пошкодувала, що не одягла яке-небудь плаття з тих кількох, що в мене були. Хоча б не виглядала справжньою сірою мишею поруч з яскравою, розмальованою Лілею, що також не сяяла красою, але хоча б приваблювала увагу!

Котовський, правда, тепер не заважав, а додавав впевненості в собі. Я навіть не протестувала, дозволяючи міцно обіймати себе за талію, лише напівшепотом спитала:

- Любий, а хіба твоя кохана дружина може дозволити собі Гуччі?