Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

5

Не те щоб я чув якісь голоси чи кроки, чи навіть відчував, що за мною стежать у коридорах, якими я безперестанно метушуся в цьому незміримому домі. Проте з часом до мене почало доходити, і згодом я помітив, що хтось інший, так само, як і я, почав метушитися коридорами, порожніми кімнатами, проходами. То були ні старі, які з самого рання ховаються у своїх комірках, ні черниці, які падають від знемоги, не маючи сил, навіть щоб помолитися за всіх мешканок, і зачиняються у своїх подвір’ях.

То була ти. Я одразу здогадався. Я не бачив і не чув тебе, але я був цілком певен, що то була ти, твоє дитяче розпутне й погано помите тіло, це ти поділяла зі мною той простір, який оточував мене. Чому? О цій порі ти б мала спати разом із усіма іншими сирітками, а не сновигати блукаючи або, либонь, зупиняючись часом неподалік від того місця, де я саме проходив. Чому ти вешталася вночі коридорами? Отже, ти лише вдавала, що поділяєш страхи старих: темрява, павутиння, бабаї, імбунче, обвали, ґвалтівники, дон Клементе, злі пси, дірки, в які можна впасти, цигани, які крадуть дітей, темні речі, бабаї, бабаї?.. Чому ти за мною стежила? Чому ти мене переслідувала? Ні, ти мене не переслідувала. То була лише присутність, і ця присутність, найпевніше, була твоєю, вона поступово втручалася в рівновагу моєї нічної порожнечі, де нічого мене не зачіпало — ні спогади, ні бажання, де жодна присутність не пропонувала себе моїй вразливості. Хутчій за все ти підвелася з ліжка непомітно для інших сиріток, аби упевнитися в тому, що щоночі я допізна кружляю будинком, часом навіть цілу ніч, бо я не сплю, і стала на мій шлях, спочатку не видаючи себе, примушуючи мене почуватися заклопотаним у просторі ночі, моєму терені, вимагаючи, щоб я слідував за тобою, не бачачи тебе, немов пес, що йде слідом завдяки самому лише запаху.

Удень я проходив через одне подвір’я, щоб залатати проточину в трубі, яка мала ось-ось затопити клуатр, і побачив, як ти гралася в класики зі своїми подружками поруч із липою… Перед тим як рушити далі, я кинув на тебе погляд із темряви коридору, щоб і ти глянула на мене чи подала якийсь знак. Я й не знаю, чи взагалі ти мене бачила. Хоча, мабуть, таки бачила, бо ти вмієш дивитися без погляду і знати, не усвідомлюючи знання. Я тебе не кохаю. Ти навіть не викликаєш у мене цих огидних ностальгійних спогадів, які виникають у чоловіків мого віку поруч із носієм юного життя: ти — нижче створіння, Ірис Мателуна, первинна форма буття, що оточує жіночий репродуктивний орган, який визначає твою особистість настільки, що все решта в тобі є лише зовнішньою шкаралупою. Однак твоя присутність у будинку терміново вимагала моєї уваги, і я був вимушений припинити чекати на випадкову зустріч із тобою протягом дня і почав вигадувати способи натрапити на тебе, очікуючи на знак. Ти не дивилась на мене. Ти не бачила мене. Я звик, що погляди, які падають на мою постать, зісковзують, не знаходячи, за що зачепитися. Чому ж тоді ти за мною стежила, якщо навіть поглядом не збиралася визнавати моє існування?

Аж ось одного вечора я зустрів тебе саму в коридорі. Ти розважалася тим, що складала з великих аркушів газети трикутні капелюшки. Ти наділа цього капелюшка й дурнувато мені усміхнулася, оголивши обламаний передній зуб — так, ніби надягання цього папірця на голову було найсмішнішою у світі річчю. Це єдиний мій спогад про твоє обличчя того вечора. Утім, я не можу забути тієї погрози, яку кинув мені замахом свого кулака і грізним вищиром бородатий войовничий ватажок, який волав із невиправного минулого на капелюшку з газетних аркушів.

То був знак про початок терору: бородатий ватажок переслідував мене коридорами, проти ночі, разом зі своїми смердючими мстивими посіпаками, озброєними карабінами, погрожуючи кривавими розправами. Що я такого зробив, щоб мені загрожували, хто я взагалі такий? Ніщо, ніхто, порожнє місце. Звідки я міг його знати, опріч тих старих газет, які архієпископ присилає сюди вантажівками, щоб вони не погубилися, матінко Беніто, газети, і журнали, і книжки, якими б старими вони не були, а чогось таки варті? Чого від мене вимагала та апокаліптична фігура, яка заповнювала собою весь будинок? Уночі вона не давала мені спокою в галереях, кричала мені прокльони: боягуз, сраколиз, підлабузник, запроданець, — тягнучи за собою весь свій революційний почет, який надокучливо оголошував про всі трагедії світу серед моїх коридорів, загарбуючи мою самотність, заганяючи мене в кут, скликаючи зворохоблене юрмище, яке вторглося в мій світ, щоб розірвати його на шмаття.

Зробивши того паперового капелюшка, згорнувши аркуші паперу так, як ти це зробила, — ти прекрасно знала, щó і навіщо робиш, погодься — ти залишила це обличчя, цю загрозу, скеровану безпосередньо на мене.

Та цей будинок дуже великий. Влада, накопичена сумирністю старих, які заповнюють цю порожнечу волею своїх амулетів, діє немов розчинник: цілі натовпи, замовкаючи, губилися в цьому безмірі, аж доки не залишився один-єдиний бородатий ватажок, який порозмахував рукою кілька ночей і зрештою повернувся до свого стану капелюха, новини, набувши розмірів старого паперу і залишивши по собі твою чітку присутність із піднятою догори рукою поруч зі стіною, яка розділяє подвір’я з пальмою і вулицю. Фари автомобіля, що проїхав повз, освітили зеленим загострені уламки скла на верхівці муру, встановлені там, щоб ніхто не заліз по ньому всередину і не виліз назовні. Ти опустила руку — неможливо. Й ти далі кружляла в темряві, упевнено, без страху, примушуючи мене йти позаду, цього ти хотіла, щоб я слідував за тобою, щоб робив те, що робила ти, щоб ми зупинялися, аби послухати, як хтось, вертаючись дуже пізно додому, намугикував якусь пісеньку. Ти знала, що я став непомітно чатувати на тебе за ширмою. Ти могла заскочити мене там зненацька, але ти цього не зробила. Краще мене не бачити. Якби ти