Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

Це трапилося п’ятнадцять років тому. І саме тоді вона вирішила стати адвокатом.

На останньому курсі Керол досягла високих результатів у політології і професор згодився написати їй рекомендацію для вступу до юридичного коледжу, водночас натякаючи, що натомість очікує від неї сексуальних послуг на знак подяки. Керол ледве стримала свій гнів. Вона відчувала, що знову поринає в безпорадний і пригнічений стан, а тому звернулася по допомогу до лікаря Цвейзунґа — психолога, якій мав власну практику. Перші два сеанси були напрочуд ефективними, та потім лікар Цвейзунґ почав дедалі більше скидатися на лікаря Кука: він підсовувався ближче й починав говорити, яка вона приваблива. Цього разу Керол знала, що має робити: тієї ж миті вона прожогом вилетіла з його кабінету, щосили волаючи: «Який же ти мерзотник!» То був останній раз, коли вона зверталася до когось по допомогу.

Керол труснула головою, немовби намагаючись прогнати ці думки. Навіщо вона взагалі згадала про всю цю наволоч саме зараз? А особливо про той шматок лайна — Ральфа Кука? Імовірно, тому, що намагається навести лад у своїх розхристаних думках.

Щоправда, Ральф Кук розповів їй про корисний мнемонічний прийом, що допомагав ідентифікувати емоції за схемою основних відчуттів: «страждай — лютуй — радій — сумуй». Цей метод частенько ставав їй у пригоді.

Керол сперлася на подушку й спробувала зосередитися. Опцію «радій» можна було відкинути одразу — вона вже давно не мала приводів для радощів. Лишилося три варіанти. «Лютуй» — о, це було легко. Вона знала, як це — лютувати, вона цим жила. Керол стисла кулаки й чітко відчула, як із неї намагається вихлюпнутися лють — проста, природна. Вона повернулася, вгатила кулаком по Джастіновій подушці й просичала: «Мерзотник, мерзотник, мерзотник! Де, чорт забирай, ти провів цю ніч?»

«Сумувати» Керол теж доводилося — щоправда, не так інтенсивно. Ця емоція була ледь уловима — така собі непомітна й незмінна супутниця. Нині вона усвідомила, що подібне відчуття було в неї раніше, але зараз зникло. Протягом багатьох місяців вона ненавиділа кожнісінький ранок, коли доводилося зі стогоном прокидатися, згадуючи про те, що чекає на неї вдень, відчуваючи знесилення, нудоту в шлунку, закляклість суглобів. Якщо це був «сум», то сьогодні він щез — цього ранку вона почувалася зовсім інакше, її переповнювали енергія й злість. І лють!

«Страждай»? Керол нечасто відчувала «страждання». На противагу Джастіну, який нерідко використовував це слово, б’ючи себе в груди, бо відчував, як його стискають лещата провини й тривоги. Утім, Керол рідко стикалася зі «стражданнями» — вона терпіти не могла тих, хто, подібно до Джастіна, скаржився на те, що йому болить.

Спальню все ще огортала пітьма. Ідучи до ванної кімнати, Керол перечепилася через якусь м’яку купу. Клацання вимикача нагадало їй про різанину, яку вона вчинила напередодні. На підлозі спальні валялися клапті краваток та штанів Джастіна. Пальцями ноги Керол підчепила шматок однієї штанини й підкинула його в повітря. Те, що вона відчула, їй сподобалося. А от краватки — з її боку було нерозумно їх знищувати. Джастін мав п’ять «цінних» краваток, він називав їх «колек­цією шедеврів» та зберігав окремо від інших у спеціальному замшевому футлярі із блискавкою, який вона колись подарувала йому на день народження. Ці краватки він вдягав досить рідко, виключно з важливої нагоди, тож вони чудово збереглися. Дві з них він купив ще до їхнього одруження дев’ять років тому. Минулого вечора Керол знищила всі його повсякденні краватки, а тоді взялася до «колекції шедеврів». Пошматувавши два з них, вона зупинилася й подивилася на його улюблену краватку — вишуканий візерунок у японському стилі навколо розкішної і напрочуд виразної квітки з насичено-зеленими пелюстками. «Повна дурня», — мовила до себе Керол. Вона може зробити з цими краватками те, що завдасть йому більшого болю і набагато потужнішого. Відтак вона поклала цю краватку разом із двома іншими до ноутбука, що лежав у її скриньці з кедрового дерева.

Ще ввечері Керол зателефонувала Нормі та Гізер і попросила їх прийти — справа була невідкладна. Незважаючи на те, що три жінки рідко збиралися разом (загалом Керол не мала близьких друзів), вони вважали себе своєрідною військовою радою й часто об’єднувалися за потреби — скажімо, коли йшлося про кризу на ґрунті гендерної дискримінації в юридичній компанії Каплана, Джарндіса і Таттла, де всі троє працювали вже вісім років.

Норма й Гізер приїхали по обіді. Жінки сиділи у вітальні з голими балками та неандертальськими стільцями, виготовленими з цілих шматків червоного дерева та облямованими товстими шкурами тварин. Керол розпалила камін, підкинувши туди евкаліптових та соснових полін, і запропонувала Нормі й Гізер пригоститися вином або пивом із холодильника. Її хвилювання було таким сильним, що Керол навіть облила собі пивом рукав, коли відкривала бляшанку. Гізер, яка була на сьомому місяці вагітності, підстрибнула й помчала до кухні, а потім повернулася з вологою ганчіркою, щоб витерти їй руку. Керол всілася біля каміна, намагаючись просушити свій светр, і розповіла всі деталі великої втечі Джастіна.

— Керол, це справжнє благословення. Вважай, що це міцва,[6] — мовила Норма, наливаючи у свій келих біле вино. То була крихітна і делікатна жінка, чиє ідеально пропорційне обличчя обрамляли пасма чорного волосся. Попри те, що її предки були затятими ірландськими католиками (батько-ірландець працював полісменом у Південному Бостоні), колишній чоловік навчив її висловів на ідиші, що ставали в пригоді в будь-якій ситуації. — Скільки ми знайомі, він завжди був ярмом на твоїй шиї.

Гізер, шведка з великими грудьми й видовженим обличчям, яка під час вагітності поважчала на добрих сорок фунтів, додала:

— Так і є, Керол. Він пішов — тепер ти вільна. Будинок твій. Нема коли впадати у відчай — саме час змінити замки. Керол, твій рукав! Пахне смаленим.

Керол відсунулася від вогню й гепнулася на один зі стільців, облямованих хутром. Тим часом Норма зробила великий ковток вина і сказала:

— L’chaim,[7] Керол. За свободу! Знаю, ти зараз приголом­шена, але пам’ятай: це те, чого ти хотіла. Усі ці роки, що ми з тобою знайомі, я не чула жодного гарного слова — жоднісінького — на адресу Джастіна чи вашого з ним шлюбу.

Керол мовчала. Вона зняла з себе туфлі та обхопила коліна руками. Струнка жінка з довгою граційною шиєю й короткими чорнявими кучерями, виразними вилицями і щелепами, очами, що виблискували, мов дві розпечені вуглинки. На ній були щільні чорні джинси та розтягнутий плетений светр із великою горловиною.

Норма й Гізер намагалися знайти правильний тон розмови. Вони трохи затиналися й поглядали одна на одну, немовби шукаючи підтримки.

— Керол, — мовила Норма, нахилившись та гладячи Керол по спині, — сприймай це як зцілення від чуми. Алілуя!

Та