Читати книгу - "Якщо полюбиш прокляття"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— На світанку я волію виїхати звідси.
Вельф кинув у відповідь лише коротке:
— Ні.
— Хочеш діждатися повного місяця й зачарувати мене? Не вдасться!
Він дивився удалечінь і одказав ніби не їй, а блідим гаснучим зорям:
— Нас троє залишилося на всім світі. Коріель — твій брат…
Її вії затріпотіли:
— Я ніколи не стану твоєю дружиною! Ні за що!
— Дурниці. Зараз ти нікого не кохаєш, але вже готова покохати, — його слова байдуже відлітали в порожнечу разом зі щойно народженим вітерцем.
— І ти єдиний, кого мені кохати безпечно. І, схоже, єдиний, кого варто покохати в цьому проклятому світі… От тільки ти мене ніколи не любитимеш!
— Нехай це тебе не хвилює, — чародій повернув до дівчини спокійне й сумне обличчя, а вона, ніби не чуючи останніх слів, випалила:
— Бо ти кохаєш іншу!
Він обпік її поглядом, наче хотів спопелити:
— Це Огнеслава тобі сказала?
— Я й сама не сліпа! — струснула нічним волоссям. Вітер, що дедалі дужчав, розметав його пасма в різні боки.
— Ти ніколи не зможеш цього довести, — його погляд згас. Страшною стала безодня порожніх очей.
Віланда злякалась, ступила крок назад, відчула, як холодний дрож пройняв спину: вітер приніс із собою крижаний холод. Обличчя чаклуна затулили пучки скуйовдженого вітром волосся.
— Виявляється, — злостиво прошепотіли губи дівчини. — І ти не всесильний, великий Вельфе!
— Всесильний тільки Бог.
— То, може, вже час скоритися його волі?
Недобрий усміх перекосив бліде обличчя чаклуна:
— А це вже я сам вирішуватиму, володарко комах.
— Глузуєш?
— Ні, намагаюсь розважити. Щось довго не повертається твій веселий супутник, недоладний бродник Диводан.
— А це вже мені вирішувати — коли йому повертатись і чи повертатися взагалі.
— Я це зрозумів.
— Хочеш наздогнати?
— За ним уже поїхав Коріель.
— Ти всі неподобства чиниш його руками?
— Повернеться — розпитаєш.
— Я боюся тебе, Вельфе.
Чаклун взяв довгий жмут її волосся й повільно пропустив між пальцями тонким чорним струмочком.
— Ми дуже схожі, Віландо. Останні скалки колишньої могутності Авілара. І ти теж тут нічим не зарадиш.
— Чому ж? Начаклую собі руде волосся!
Він скривився глузливо:
— Спробуй. Ранок наближається, ви ж з Огнеславою майстрині чаклувати на світанку, — повернувся до масивних, кованих залізом дверей, але Віланда спритно заступила дорогу й поклала долоню на його груди.
— Твоє серце завжди так сильно б’ється? — вп’ялася поглядом у морок притемнених віями очей і, не дочекавшись відповіді, задумливо мовила: — Ти міг би зробити його холодним… Але не хочеш. Чому?
Вельф взяв її руку, притиснувши до зап’ястка гострі грані діамантового браслета, опустив байдуже, мов неживий предмет:
— Ти хотіла чаклувати — слушна пора, — сказав і пірнув у непроглядну темряву кам’яної вежі.
Віланда ж лишилася на захищеній міцними зубцями стіні, одна посеред криваво-червоного неба. Вітер лютішав, її волосся й сукня тріпотіли чорно-сяючим маревом.
Дівчина змахнула руками, ніби крилами, здавалося: ще трохи — і злетить, потому обхопила свої замерзлі плечі й пішла вздовж стіни шукати інших дверей до приміщення. Нізащо не хотіла скористатися тими, у пащі яких розчинився Вельф.
16
Сонце сяяло.
Сліпило очі, тому Диводан приклав до лоба руку, щоб краще бачити. І одразу зрозумів: добре зробив, що видряпався на це височенне дерево, яке самотньо стовбичило посеред степу. З півдня чорним вихором нісся гурт вершників — чаклун з прислужниками. По його душу, ясна річ.
Диводан ніколи не бачив, щоб хтось із чародійських челядників хоча б доторкнувся до своєї зброї. Схоже, цих кремезних хлопаків тримали при собі тільки задля величання та дрібних послуг…
На півночі також помітив силу-силенну кіннотників. Їх було дуже, дуже багато. На їхніх списах тріпотіли вовчі хвости. Люди Гайнелія!
Ламаючи віття, стрімголов кинувся вниз, та так прудко, що злякав свого коня. Чимдуж поскакав назустріч степовикам. Мчав разом з хвилями сильного попутного вітру. Вояки помітили його й загелкотіли, радо здіймаючи руки.
На чолі загону поважно похитувався в сідлі вбраний у розкішний одяг Тишко. За степовим звичаєм, привіталися, сидячи верхи, — скинули шапки й помахали ними, піднявши над головами.
— Куди це ти запропастився, Диводане? — ущипливо спитав Тишко. — Гайнелій уже відправив людей на пошук тебе та Віланди.
— То ви їдете за нами?
— Ні, ми тут Стратомира вистежуємо.
— А де Гайнелій?
— У своєму стані.
— Мені терміново потрібно його побачити.
— А де чарівниця Віланда? — наморщив лоба Тишко.
Диводан скоса подивився на зацікавлених їхньою розмовою степовиків і сердито буркнув:
— Скоро повернеться.
— Гляньте-но, хто скаче? — несподівано дзвінко вигукнув зовсім молоденький хлопчина, що обома руками тримав списа із сірим вовчим хвостом.
Усі глянули туди, звідки хмарою летів загін вбраних у чорне вершників. Повернув погляд й Диводан. Сідло під ним жалібно рипнуло. Пропав, майнуло в голові. Клятий чаклун наздогнав-таки. Але по тілу пробігла пружна хвиля веселого шаленства, коли траплялися такі напади, відчував себе безсмертним — здавалося, що його сотворили Сонце і пружний Вітер.
Коріель, залишивши свій почет стояти трохи осторонь, попрямував до них, летів, мов стріла, пущена вмілою рукою. Не встигла ця думка майнути в нерозважливій рудій голові, як усипані веснянками руки вже самі вихопили стрілу й натягли тятиву.
— Що ти робиш?! Зупинися! — несамовито закричав Тишко. Він стояв найближче, тож смикнув за рукав, та марно — стріла вже дзвеніла в повітрі.
Ніхто не встиг помітити, що зробив Коріель, схоже, просто змахнув рукою, але стріла застигла та безсило впала на землю біля копит його вороного коня. Яскрава, помітна (Диводан завжди старанно розфарбовував пір’їни), вона одразу привернула увагу всіх присутніх.
А чаклун, ніби нічого й не сталося, спокійно під’їхав майже впритул до хлопця, так, що можна було розгледіти найдрібніші деталі філігранного візерунка срібної застібки на плечі. Навіть у таку спеку він не зняв чорної накидки.
— Твоя прогулянка затягнулася, Диводане. Пора повертатися, — мовив неголосно, не вітаючись.
— Саме це я й роблю, — Диводан намагався говорити якомога спокійніше, але голос зрадливо тремтів.
— Поїдеш до замку.
— Ні, до своїх.
— Замок Вельфа не можна залишати без дозволу, доведеться поїхати назад, — мовив Коріель тоном, з якого усі зрозуміли, що він не потерпить спротиву, проте Диводан уперто дивився на блискучу срібну застібку чаклуна, боячись зустрітися зі страшним поглядом чорних очей. Спитав зухвало:
— Для чого?
— Щоб спитати дозволу.
— Знущаєшся?
Тишко сіпнув іззаду:
— Не сперечайся з ним, хлопче, накличеш біду на всіх нас.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Якщо полюбиш прокляття», після закриття браузера.