Читати книгу - "Якщо полюбиш прокляття"

Уперше на обличчі Коріеля з’явився людський вираз — він був здивований, навіть трохи спантеличений, мовчки розглядав Диводана, який клекотів, мов кип’яток: вогняні кучері вибилися з-під шкіряної шапки, на грудях ритмічно піднімалася нашита на куртці металева луска. Гострим полум’яним язиком блиснуло на сонці лезо вихопленого ним меча.

— Пожалій себе, хлопче — мовив юний чаклун спокійно, але Диводана не можна було зупинити.

— Чого чекаєш? Виймай зброю! — і кінь під хлопцем танцював, нервово стукаючи копитами.

— Хочеш чесного герцю? Я переможу, навіть якщо битимусь один з вами усіма.

— Ти настільки певен у своїй силі?

Замість відповіді Коріель розстібнув і скинув з плечей накидку. Зовні могло здатися, що він зовсім не готовий до бою — голова непокрита, комір сорочки розстібнутий. Проте дивної роботи меч, що невідомо як з’явився в його обтягнутій шкіряною пальчаткою руці, змусив усіх присутніх змінити думку.

Степовики похапцем подалися назад, створюючи живе півколо. Попіднімавшись над сідлами, захоплено стежили за тим, що відбувалося.

Леза супротивників схрестилися. І зненацька сильний подув вітру закинув сухий листочок просто в око Диводанові. Коріель опустив зброю та трішки від’їхав, даючи супротивнику можливість оговтатись і ніби натякаючи на те, що листок — то не його чаклунських рук справа. Диводан розлютився від цього ще більше.

За хвилину гострі клинки схрестилися знову, бризнули іскрами, і Диводана пройняв жах. Він не був досвідченим воїном, але одразу зрозумів, що не має жодного шансу — через метал відчув нелюдську міць свого ворога. А ще помітив незбагненну, дивну приреченість на суворому, наче вирубленому з каменя обличчі. Чаклун не нападав — лише спокійно одбивав злі, відчайдушні удари, уста непомітно кривились у презирливо-веселій посмішці. Лезо Диводанового меча щоразу ніби само сприсало вниз, зустрівшись із зачарованою зброєю.

Хлопець рвався вперед усе несамовитіше, намагаючись хапати ротом шматки гарячого повітря — йому зовсім забило дихання. Вислизало з пальців руків’я обважнілого меча. Від звичайної нерозсудливості не залишилося й сліду, несподівано для себе став зібраним та зосередженим, пильно стежив за чаклуном — а той майже не рухався. Орудуючи мечем, задихаючись, Диводан раптом збагнув, що смерть підійшла до нього впритул. Похололи кінчики пальців… Ще кілька хвилин — і він попрощається зі світом… «Ну що ж, хоч загину красиво — від рук чаклуна». Вклав в останній удар всю силу — й приголомшено побачив, як меч, дзенькнувши, переломився навпіл.

Коріель сховав свою неушкоджену зброю в піхви, але Диводан вигукнув, вимахуючи уламком:

— Начувайся! Я й половинкою битимусь! — обсипав супротивника бірюзово-рудим приском шалених очей і зупинився, не зміг напасти на нерухомого й беззбройного.

Коріель різко випростав праву руку, розправив міцно стулені пальці — Диводан заточився, здалося, ніби якесь невидиме лезо розчахнуло йому груди, хруснули ребра, і хлопець упав додолу, ослаблі руки судомно сіпнулися, ніби щось хотіли витягнути з серця. А з грудей гарячими цівками хлинула яскраво-червона кров.

Кілька десятків добре озброєних, відважних чоловіків німотно дивились, як молодий чаклун, зневажливо поглянувши на поваленого супротивника, звернувся до Тишка, безпомилково визначивши старшого:

— Тепер можете везти його до красуні Огнеслави — нехай покаже, на що здатна.

Вискочив на коня й швидко помчав до своїх чорностроєвих служників, на ходу прикріпивши срібну фібулу до накидки, яка чомусь не впала з крупу його коня. Він не озирнувся жодного разу.

Тишко важко зліз на землю та схилився над Диводаном, який лежав нерухомо. Обличчя орача було сіре, скрючені пальці — липкі від крові, а рана на грудях — страшна і глибока. Легенько струснув за плечі — прошита металевими пластинками шапка сповзла в траву з неприродно вигнутої назад голови, але хлопець не розплющив очей, здавався мертвим. Проте руки були теплими, пальці тремтіли, вії злегка тріпотіли.

— Він живий, — чужим голосом мовив старий. — Робіть волокушу, повеземо до стану.

Проте його наказ виконали не відразу — з ненавистю й розпукою довго дивились услід Коріелю. Вітер того дня був дуже сильний, і плащ чаклуна летів за ним, як крила зловісного птаха.

А лискучі трав’яні хвилі весело грали під сліпучими променями. У чародіїв свої, нічні боги, то чому ж вони зовсім не бояться Сонця?

17

Диводан дихав.

Ледь помітно, уривчасто, так, що кожен видих здавався останнім. Високе кам’яне ложе, куди його поклали прислужники Огнеслави, скидалося на смертний одр.

— Отак уже третій день, — обережно мовив Гайнелій, наморщивши лоба, — не може ані до тями прийти, ані вмерти.

Огнеслава дивилася вбік: прислухалась, як за міцними стінами фортеці стогнав вітер. Нарешті повернулася до степовика:

— Отже, він сказав, що я маю показати свою майстерність?

— Ну… Я сам не чув, так Тишко розповідав.

— Добре.

Механічно, у задумі провела рукою по своїх пишних кучерях і вийшла із зали.

Гайнелій провів її поглядом: раніше й не підозрював, що жінка може бути такою загрозливо красивою. Величезні очі з темними віями повиті безліччю таємниць, дивитись у них і страшно, і цікаво, і п’янко. Сяйво сонячного волосся робило яскравішим будь-яке освітлення. Ось і зараз без неї ніби померкли маленькі вогнища смолоскипів…

«Скільки ж їй років?» — вкотре подумав Гайнелій. Вона не народилася чаклункою, звичайна дівчина з орачів… Як усе заплутано! Як він стомився!

Огнеслава повернулася зі срібним обручем у руці. Підійшла до ліжка, неспішно одягла обруч на голову, поправила волосся. Над лобом зазміївся вигадливий горорізьблений візерунок.

— Диводану доведеться заплатити за життя, — мовила голосно й виразно. — Шкода, але я нічого не можу зробити без його власного вогню.

— З ним буде… щось жахливе? — Гайнелій зрозумів, що зараз саме йому доведеться вирішувати Диводанову долю.

— Ні, це зовсім не страшно. Вогню в ньому було забагато… для звичайної людини.

Гайнелій ствердно кивнув: таки правда, Диводан завжди палав, а не жив.

— А тепер — ані слова, доки не закінчу.

Спочатку вона просто стояла біля ложа, довго розглядала бліде, змучене обличчя хлопця, потім легенько провела рукою по його щоках, немов хотіла струсити з них ластовиння, нарешті глибоко занурила пальці в розпатлані буйні кучері — його волосся затріпотіло, ожило. А її — почало підніматися догори хвилястими пасмами — як у сонця на