Читати книгу - "Дев’яносто третій рік"

Маркіз пішов за жебраком.

Вони забралися в гущавину. Тут і містилась землянка жебрака. Це помешкання, вирите під корінням великого старого дуба, що прикриває його своїми гілками, було низьке, темне, надійно сховане від людського ока. В ньому вистачало місця тільки на двох.

— Я передбачав, що мені, може, доведеться приймати гостя, — сказав жебрак.

Такі підземні житла трапляються в Бретані частіше, ніж думають. Селяни називають їх «печерами». Так само звуться і тайники, видовбані в мурах. Кілька горщиків, постіль із соломи або промитих та висушених водоростей, груба ряднина замість ковдри, кілька шматків губки з кресалом та каганець — оце й усі «меблі» такого житла.

Жебрак та маркіз поставали майже навкарачки і пролізли в землянку, химерно перерізану товстими коренями дерева; сіли на купі сухих водоростей, що заміняли ліжко. Між двома коренями, які створювали щось на зразок дверей, проникало трохи світла. Вже настала ніч, але очі пристосовуються до темряви і завжди можуть знайти в ній трохи світла. Бліда пляма — відблиск місяця — лежала біля входу. В кутку видно було глечик з водою, гречаний корж і каштани.

— Давайте вечеряти, — сказав бідняк.

Вони поділили каштани. Маркіз вийняв свій сухар. І вони стали їсти, відкушуючи з одного шматка і запиваючи один після одного з того самого кухля.

Вони розмовляли.

Маркіз розпитував цього чоловіка:

— То вам усе одно, чи трапляються якісь події, чи нічого не трапляється?

— Майже що так. Ви — пани, це ваша справа.

— Але от те, що діється зараз…

— Це діється десь там, угорі…

І жебрак додав:

— І потім є речі, що відбуваються ще вище: сходить сонце, місяць, він повнішає й ущерблюється. Так оце мене цікавить.

Він сьорбнув з кухля і сказав:

— Добра вода, свіжа!

І спитав:

— А вам як подобається ця вода, монсеньйор?

— Як ваше ім’я? — не відповідаючи, спитав маркіз.

— Мене звуть Тельмарш, а прозивають Жебрак.

— Знаю. Тут так говорять.

— Коли хочуть сказати старець. Прозивають мене ще й Дідом… От уже сорок років мене звуть Дідом.

— Сорок років! Але ж ви були тоді зовсім молодий?

— Я ніколи не був молодий. Це ви завжди були молоді, ви, пане маркіз. У вас ноги, як у двадцятилітнього, ви видираєтесь на високу дюну. А я ледве ходжу: пройду чверть льє і вже втомився. А в нас же з вами однакові літа. Та багаті мають ту перевагу, що їдять вони щодня. Їжа добре зберігає.

Помовчавши трохи, жебрак продовжував:

— Бідні, багаті — це жахлива річ. Звідси всі лиха. Принаймні так мені здається. Бідні хочуть бути багатими; багаті не хочуть бути бідними. Я гадаю, що в цьому вся суть. Я не втручаюсь. Події хай собі відбуваються. Я ні за кредиторів, ні за боржників. Я знаю, що є борги і їх треба платити. Та й годі. Мені більше було б до вподоби, щоб короля не вбивали, але важко пояснити, чому. На це мені можуть сказати: але ж колись людей вішали на деревах за ніщо! Та я й сам бачив, як повісили чоловіка, що мав жінку й семеро дітей, тільки за те, що він підстрелив королівську козу. Є що сказати про обидві сторони.

Він знову помовчав, а потім додав:

— Ви розумієте, я й сам гаразд не доберу: відбуваються якісь події, а я просто живу собі під небом.

Тельмарш знову на хвилину замислився, потім заговорив:

— Я трохи костоправ, трохи тямлю в медицині, знаю трави, збираю рослини. Селяни бачать, що я примічаю всякі дрібниці, і вважають мене за чарівника. Я тільки міркую, а вони гадають, що я знаю.

— Ви тутешній? — спитав маркіз.

— В інших місцях я ніколи й не був.

— Ви мене знаєте?

— Певна річ. Востаннє я вас бачив років зо два тому. Після того ви більш не приїздили. Ви звідси поїхали до Англії. І от зараз бачу — стоїть чоловік на вершині дюни. Високий. А високі люди в нас трапляються рідко, уродженці Бретані — малі на зріст. Я добре придивився, а об’яву я вже читав. І сказав собі: стривай! А коли ви спускалися вниз, тут уже місяць зійшов, я вас і впізнав.

— А я от вас не знаю.

— Ви мене бачили, але не запримітили.

І Тельмарш-Жебрак додав:

— А я вас примітив. Неоднаково дивляться прохожий і жебрак.

— Хіба я вас зустрічав раніше?

— Дуже часто, бо ж я ваш жебрак. Я просив на шляху до вашого замка. Ви мені часом подавали. Але той, хто подає, не дивиться, а той, кому подають, той усе бачить і примічає. Кожен жебрак неодмінно шпигун. Але я, хоч як часто мені буває сумно, стараюсь не бути поганим шпигуном. Я простягав руку, ви нічого, крім руки, не бачили, і ви кидали в неї милостиню, яка мені була потрібна вранці, щоб не померти з голоду ввечері. А іноді доводиться нічого не їсти цілу добу. Часом одне су — це життя. Ви рятували мені життя, я віддячую вам тим же.

— Це правда, ви мене рятуєте.

— Так, я рятую вас, монсеньйор.

І тут Тельмарш сказав багатозначним тоном:

— З однією умовою.

— Якою?

— Що ви не прибули сюди робити лихо.

— Я прибув сюди робити добро.

— То лягайте спати, — сказав жебрак.

Вони лягли на постелі з моху, щільно притулившись один до одного. Жебрак враз заснув. Маркіз, хоч був дуже втомлений, ще підвівся і якусь хвилину сидячи міркував, потім глянув у темряві на бідняка і ліг. Лежати на цій постелі означало лежати на землі. Маркіз скористався цим і, поклавши на землю вухо, прислухався до звуків, що лунали в глибині грунту. Він почув глухий гул: то гули дзвони.

V. ПІДПИСАНО: «ГОВЕН»

Коли він прокинувся, вже розвиднілось.

Жебрак стояв не в землянці, де він не міг випростатися, а надворі, на порозі. Він спирався на ціпок. Сонце світило йому в обличчя.

— Монсеньйор, — сказав Тельмарш, — на дзвіниці в Таніс пробило четверту годину. Я чув чотири удари. Отже, вітер змінився. Це вітер з берега. Ніякого іншого шуму я не чув, значить, уже не дзвонять на сполох. Усе спокійно на фермі і в селищі Ерб-ан-Пайль. Сині сплять або ж пішли. Найбільша небезпека минула; ми маємо розстатись. Мені час іти.

Він вказав рукою на обрій: — Туди. — І показав у другий бік:

— А ви йдіть туди.

Жебрак на прощання урочисто підвів руку, вітаючи маркіза. Потім показав