Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

– Вибач, - я почуваюся такою дурною. – Я не хотіла заважати.

– А ми вже закінчуємо, - медсестра м'яко посміхається, збирає пакування від катетера, прямує до виходу. – Ви натисніть кнопку, коли розчин закінчуватиметься. Або якщо біль повернеться.

– Пробач, - повторюю, коли ми залишаємось наодинці. – Я свої рукавички втратила, думала, що вони можуть бути тут.

А ще намагалася застукати коханку мого чоловіка у твоїй палаті, Мироне.

Це повне безумство, я збожеволію з усім цим. Потрібно просто відпустити та забути, почати життя наново, поставивши крапку у відносинах із Дімою. А натомість я бігаю і творю фігню.

– Замри, - наказую, коли Мирон тягнеться до столика. – Не можна рухати рукою, коли в неї встромлена голка. Ні, можна звичайно, але потім болітиме. Повір мені, я досвідчена.

Чоловік киває, але не залишає спроб. Я закочую очі, сама підходжу ближче і простягаю ноутбук Мирону. Син порається на руках, пальчиками крутить ґудзик на моєму пальті.

– Не можна, мій добрий, - перехоплюю його долоні, не даючи обслинити себе. – Брудне ж, фу. А ти, - обертаюся до Шварца. – Хоча б друкуй однією рукою.

– З ними.

– Що?

– Ти йшла з ними, з рукавичками.

– А… Значить, десь біля виходу залишила. Дякую. Одужай і передавай привіт Анжеліці.

Дружину Мирона я ніколи не бачила. Їхнє весілля було в той час, як я лежала на збереженні. Вони загалом дуже швидко зійшлися, буквально за пару місяців зіграли весілля.

І це та людина, яка вважала наші з Дімою заручини – поспішними. Не мені судити чи дорікати, але маленький черв'ячок зловтіхи прокидається всередині.

«А я ж казала, що закохатися можна з першого чи другого погляду».

Руслан вередує, не дає спокійно одягнути на нього дитячий комбінезон. Мені спекотно, відчуваю, як червоніє обличчя. Я вся спітніла на момент, коли син програє нашу битву.

– Ну ось, - цілую його в пухку щічку, потім у другу. – А ти не хотів. Зараз ми з тобою поїдемо… Кудись. Сюрприз буде, правда? От і добре, мама щось придумає. І відвідаємо нашого дідуся. Ох, як він зрадіє.

Тато жартував, що мені обов'язково треба завести дитину – буде з ким побалакати перші кілька років. Іноді в мені прокидається балакуха, якій треба поділитися всім. А це складно зробити без подруг і з чоловіком, який постійно працює.

Згадай чорта…

Варто мені вийти з лікарні, як я відразу помічаю знайомий чорний джип.

І Діму, який чекає на мене, притулившись до капота.