Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Шибайголови, Олександра Малінкова 📚 - Українською

Читати книгу - "Шибайголови, Олександра Малінкова"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Шибайголови" автора Олександра Малінкова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 61
Перейти на сторінку:
ГЛАВА 11

Слава.

Зупинив автівку, якою кермував біля узбіччя й розвернувся обличчям до Мії. 

- Міє! Доби ще не минуло, як ми повернулися в Україну, а тебе запрошують на якусь вечірку… - Почав я, розуміючи, що мої слова навряд чи зможуть вплинути на вперту родичку.

- Що такого! - Перебила вона мене. - Там будуть деякі бувші мої однокласники. Звичайно мені цікаво їх побачити через два роки, поглянути на власні очі, як вони змінилися…

- Саме так, Міє, змінилися! А ще там буде натовп людей яких ти навіть не знаєш!

- Припини, Славо! Ти не зможеш мене сховати від навколишнього світу! Перестань тремтіти за мене! Зі мною нічого не станеться! Все чого я хочу, лише гарно провести час і трішки розважитися! Я вже доросла дівчинка!

Заплющив очі й відвернувся від неї.

Звичайно…

Доросла…

І вона в чомусь таки права. Я занадто опікуюся нею. 

Чому так? Бо вона єдина настільки близька мені людина. В неї мамині очі та посмішка. Боже! Може я псих з манією переслідування? Та передчуття чогось поганого не полишає всю дорогу до України і зараз теж. 

Відірвав очі від керма й поглянув уперед, щоб відволіктися і не думати про те, що відбувається.

Ось незнайома автівка зупинилася попереду. Одночасно відкрилися дверцята біля водійського місця і пасажира поряд. Бачу двох: хлопця і дівчину. У дівчини довге трішки хвилясте волосся. Одягнена у джинси і сірий світшот. Обертається і дивиться в напрямку мого авто. Спочатку, блукаючи поглядом по різним автівкам. Потім знову обертається і дивиться в мій бік, всього мить, але мені здається, що світ завмер. Від цього погляду шкіра вмить стає гусячою, стискаю з силою кермо.

Чи впізнав я її? 

Ще питаєте!

Думав з часом реакція минеться. Спомини притупляться, розмови забудуться, поцілунки зітруться сотнями інших. Не вгадав! Пам’ятаю все, наче це було вчора… І солодкий смак губ і аромат ванілі…

Та от на рахунок того чи пізнала вона мене, то це навряд чи, бо  скло тоноване. Але ж дивилася… Це факт, наче відчула знову, як того вечора* (мова йде про випускний) мою присутність.

- То я йду чи так і будемо сидіти і мовчати? - Подала голос Мія. 

- Набери мене раніше аніж зрозумієш, що хочеш вже додому, я приїду за тобою. Перевір зарядку телефону.

- Сто! - Мія зайорзала на сидінні. - Тобі не здається, що ти аж занадто опікуєшся мною й намагаєшся обмежити  особистий простір! - Насупилася вона. Затягнувши стару пісню знову.

- То ти йдеш чи хочеш продовжити сперечатися зі мною? 

- Звичайно йду! - Впевнено вигукнула вона.

Вийшов з авто та відчинив дверцята перед сестрою. 

- Не роби нічого за що потім буде соромно! - Видав останню настанову. Замешкався біля авто проводжаючи Мію поглядом. 

Отже Ніка на цій самій вечірці. Їх зараз розділяють лише десятки метрів. А ще… А ще, вона не сама, а в нього є Джессі, яка чекає його там в далекій Америці. 

Вдарив ногою по шині машини й знову сів за кермо. 

Досить вже цієї хворобливої мари, яка заволікує туманом свідомість. 

 

Вероніка.

Втомилася від гомону вечірки. Привітання знову почалися по колу. 

Звичайно, я дуже люблю Женю. Ми з нею товаришуємо ще змалечку, але що поробиш, настрій чомусь на нулі. 

Починає  повільно  сутеніти.

- Я відійду, голова розболілася, - кажу на вухо Женьці й встаю з-за столу. 

Микита голосно з жестами розказує чергову “смішну” на його думку історію, привертаючи радше до себе увагу, через свою поведінку й сміх крізь сльози, аніж через те, що розповідь справді когось цікавить.

Йду стежкою, яка веде до води. 

А є ще одна стежка, на пагорб. Та там зараз занадто багато людей, а внизу спокійно, немає нікого.

Кутаюся в світшот, який накинутий на плечі. Сонце зайшло й стало по весняному прохолодно. 

Почулися крики. Знову звернула увагу на те, що зараз відбувається на пагорбі. Троє хлопців, яких може й бачила колись, і навіть може знаю хто саме, але напружувати зір, розглядати та пригадувати, не маю жодного бажання. А от дівчат впізнала одразу - Мія та Емма.

Вони голосно сперечаються. Один з хлопців хапає Мію за плечі. Ще мить і два інших підхоплюють дівчину за ноги й кидають у воду, і все це супроводжується сміхом Емми. 

Емма

Боже, чому я не здивована! 

- Бовдури! - Кричу їм. - З глузду з’їхали? Чи що?

- Що ти там тявкаєш, Ніко? Теж хочеш перевірити чи тепла водичка? - Викрикнула задоволено Емма, звичайно в товаристві трьох хлопців сміливість краще проявляється!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 17 18 19 ... 61
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шибайголови, Олександра Малінкова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шибайголови, Олександра Малінкова"