Читати книгу - "Новорічний поцілунок, Міра Лей"

Я виходжу на поле й намагаюся йти якомога рівніше, а ще, не думати про біль який здавалося уже відчувала не тільки в нозі, а й по всьому тілу. Я розуміла, що зараз варто відкинути усі думки та концентруватися на змаганнях. 

- Стрілецька! Де тебе носить? Уже всі учасники відправилися на старт! - бачу як до мене наближається тренер, не в надто хорошому гуморі. 

- Перепрошую, я трохи затрималася! - нервово відповідаю, оскільки розумію, що зараз важливо зробити все щоб він не зрозумів, що мене щось болить, а то не бачити мені змагань, ні перемоги, ані грошей які зараз мені так необхідні. 

- У тебе все в порядку?- запитує чоловік прискіпливо розглядаючи мене. 

- Так, звичайно! - стараюся посміхнутися, проте через біль і нерви невпевнена що в мене це вийшло природно. 

- Добре! Тоді швидко біжи до інших учасників! - каже чоловік, на що я з полегшенням видихаю, і поки він нічого не запідозрив швидко прямую на старт. 

- Катя! - чую позаду голос тренера і завмираю, невже він щось помітив? Повільно видихаю та повертаюся - Успіхів! Я вірю в тебе! - щиро посміхаючись каже чоловік. 

- Дякую! - з полегшенням відповідаю і прямую дальше. 

Підходжу до старту і намагаюся впорядкувати свої думки. Проте в голові зараз каша, мене переповнюють маса почуттів, і всі вони такі різні. Біль, розчарування, нерви та злість, останнє мене просто розриває зі середини. І найголовніше, не можу зрозуміти на кого я зараз більше злюся, на безмозку жабу чи Соколовського, через якого все це сталося. Це просто якесь безглузде непорозуміння, через яке я можу поплатитися програшем. 

В будь-якому випадку я повинна докласти всі зусилля, щоб пробігти як найкраще. Все про що я зараз повинна думати, це бабуся. Єдина рідна людина, яка залишилась у мене. Вона варта того, щоб я попри біль бігла до останнього. 

Саме тому, як тільки чую свисток, що сили зриваючи в місця і біжу по звичайній мені схемі. Спочатку не надриваючись іду посередньо, а вже ближче до фінішу, вмикаю всі свої сили й вириваюся вперед. 

Зазвичай це працювало на відмінно, проте як тільки я почала прибавляти швидкість, поранена нога почала обливатися теплом, я чудово розуміла, що від навантаження розпочалася кровотеча і моя пов'язка виявилась не надто надійною. 

А тоді наче за змахом чарівної палички, сили просто почали покидати мене, у вухах шуміти, а на очі заступила сіра пелена. Та навіть коли я вже практично не бачила бігової доріжки, я продовжувала бігти що сили. 

А потім наступила темрява, і переді мною з'явився образ бабусі, яка зі сльозами на очах дивиться на мене. Ще секунда і я знову на старті, знову що сили біжу і не можу добігти до фінішу. І все повторюється знову і знову. 

Мене охоплював страх і паніка, коли я бачу що бабуся розчаровано похитавши головою їде. А я все ніяк не можу її наздогнати, я кличу її та вона наче не чує мене.... 

- Катя! Катя прокинься! - я розплющую очі та бачу білі стіни, не одразу розумію де я знаходжуся. Знову заплющую очі і потерши їх руками відкриваю. Як і раніше навкруги білі стіни, оглядаюся навкруги та натикаюся на стурбоване обличчя Ані. 

- Катя? Як ти? - дівчина стоїть біля мене та обережно тримає за руку - Ти кричала ! 

- Де я? - запитую і не впізнаю голосу який звучить, вийшло доволі сухо та хрипло. 

- Ти в лікарні! - пояснює дівчина, а я від здивування навіть сідаю і уважніше оглядаюся навкруги. 

На перший погляд, виглядає як звичайна кімната з білими стінами, я часто бувала в лікарні у бабусі та таких ремонтів у палатах я жодного разу не бачила. І запах тут зовсім не лікарняний! Єдине, що видає цей чудовий інтер'єр - це крапельниця яка тоненькою трубкою проведена до моєї руки. Значить таки лікаря!!! 

- Що сталося? - трохи прочистивши горло, таки запитую я. 

- Кать, ти потрапила сюди відразу після змагань! - якось не сміливо пояснює дівчина. 

- Змагання? - тільки зараз в голові почали спливати моменти з роздягальні, принцеса жаба, поранена нога і бігова доріжка. Я шумно ковтаю ком який утворився в горлі й таки запитую те, що так цікавить - Аня як я пробігла? 

- Катя..... ти....! - дівчина швидко опускає очі розглядаючи свої руки і я розумію, що мені не сподобається те що я зараз почую - Ти зайняла друге місце! - в цей момент в середині наче щось обривається, я дивлюся на подругу і все ще не можу повірити що я програла. 

- Та друге місце це теж добре! Катя не переймайся так! - дівчина бачить мою реакцію та спішить заспокоїти, проте це безнадійно. 

- Ти не розумієш! - ледь чутно кажу крізь сльози, прикриваючи руками обличчя. 

Боже, де я тепер візьму ці кляті гроші? Що мені тепер робити? Я так сподівалася на цю перемогу..... як я тепер скажу бабусі, що у мене немає грошей? Як вона тепер пройде це лікування?? 

- Катя, заспокойся! Все в порядку? - чую голос занепокоєної Ані, та уже практично її не чую. 

- Не в порядку, Аня! Нічого не в порядку! - мені важко говорити, з грудей наче викачали все повітря - Що мені тепер робити? 

В цей момент в палату вривається Соколовський, я ж дивлюся на цього хлопця і розумію, що в усьому винен він. Якби не його поцілунок в клубі, Сніжана сьогодні не з'їхала з глузду і не поранила мою ногу. А зі здоровою ногою я, б уже точно виграла цей забіг. 

- Це ти? Це ти у всьому винен? - зриваюся на крик, бо більше не можу мовчати та давити в собі гнів та паніку які накривають мене з головою. Так хочеться кричати від болю та відчаю, що просто душать мене зі середини і я уже просто не контролюю себе. А дальше все як в тумані та знову темнота... 

Наступного разу я прокидаюся коли за вікном уже темно, оглядаю кімнату і помічаю сивуватого чоловіка який стоїть недалеко від мене та переглядає якісь папери. 

- Вітаю, юна леді! - як тільки чоловік помічає, що я не сплю швидко підходить і сідає поруч з моїм ліжком - Мене звати Вадим Борисович, я твій лікар - представляється чоловік і якось по доброму посміхається мені - Як ти себе почуваєш? 

- Я ... не знаю.. добре, напевно..- прислухаюся до власного організму, все ніби в порядку. Чесно кажучи я взагалі не розумію, що я тут роблю. 

- Наразі твій стан задовільний, про те, я б рекомендував тобі, себе краще поберегти!! 

- Я бережу! Чесно! - серйозно заявляю, проте мої слова здається не викликають довіри в лікаря. 

- Ну добре, якщо загальний стан можна списати на недоїдання, недоспані ночі, словом студентське життя. То що тоді з ногою? 

- З ногою....? - до цього питання я явно не була готова - Я.. випадково поранилась...! - кажу перше що спадає на думку. 

- Справді? - весело перепитує чоловік - Що ж, нехай так! - здається він мені знову не вірить - Та, в будь-якому випадку, я б хотів поговорити з твоїми батьками! - така заява боляче давить у груди, та все ж, зібравшись я тихо відповідаю. 

- У мене немає батьків! 

- О, перепрошую! Я не знав! - ніякого каже чоловік - А інші родичі? - з надією запитує, на що я лише коротко хитаю головою. Не хочу казати про бабусю, вона в будь-якому випадку не повинна дізнатися що я тут - Зрозуміло! - глухо промовляє лікар, підіймаючись з крісла - Я тоді уже піду! 

- Лікарю? - швидко зупиняю чоловіка на пів дороги - Коли мене випишуть? - запитую те, що мене цікавить зараз найбільше. 

- По правді кажучи, було б добре ще декілька днів побути тут! - така перспектива мене явно не радує 

- Я б хотіла як найшвидше повернутися додому! - кажу з надією на те, що лікар таки прислухається.. - Крім того, перебування в цій клініці напевно не з дешевих! - це питання мене також хвилює, навіть представити боюся скільки мені доведеться вивалити грошей за ці апартаменти. 

- За це можеш не хвилюватися. Твоє перебування тут, повністю оплачено! - спішить заспокоїти мене лікар і прямує до виходу, кидаючи на останок - Зараз медсестра поставить тобі ще одну крапельницю. Відпочивай! 

- Оплачено?! - запитую сама у себе - Напевно Паша оплатив! Чорт, тепер прийдеться ще йому гроші віддавати...! 

Наступного разу, я прокидаюсь коли за вікном уже яскраво світить сонце. На годиннику майже перша і мені якось не звично прокидатися у такій годині. Хоча, зважаючи на те, як я пережила цю ніч, то нічого дивного. Нічні жахіття про змагання та думки про бабусю знову не покидали мене. І заснути мені вдалося лише під ранок. 

Дістаю з під подушки телефон і бачу 3 пропущених виклики від бабусі, а вже через секунду, гаджет знову оживає. На екрані висвітлюється "БАБУСЯ", а моє серце наче перестає битися. І мене знову накриває хвиля паніки. Я чудово розумію, що мені треба відповісти, й пояснити все бабусі. Та я все ніяк не можу придумати, що їй сказати, як пояснити де поділися кошти? 

Руки починають труситися, а з очей неспинно котяться сльози. Проте, я таки беру себе в руки та зробивши глибокий вдих, проводжу пальцем по екрану. 

- Привіт, бабуль! - намагаюся говорити якомога веселіше, про те сльози все ще продовжують текти. 

- Катюша, ти де пропала? - як на мене, то занадто веселим голосом запитує бабуся - Уже в який раз сьогодні не можу до тебе додзвонитися! У тебе щось сталося? 

- Що ти, ні! - спішу заспокоїти стареньку - Я просто на парі була, не мала можливості підняти телефон! - знову брешу, та найгірше те, що зараз прийдеться знову щось вигадувати, а я уявлення не маю, що придумати стосовно грошей. 

- Зрозуміло! Так, я чого телефоную! Сьогодні зранку дзвонив лікар - від цих слів, всередині все холоне, а від хвилювання мене починає нудити - І сказав, що у них з'явився новий спонсор, який бере на себе погашення усіх витрат за реабілітацію! Уявляєш? - весело вигукує жінка, а я не можу повірити власним вухам. 

- Що? - здивовано перепитую, думаючи що я таки щось недочула. 

- Тепер моя реабілітація проходитиме безплатно! - голосно кричить бабуся в трубку, а я не можу повірити своєму щастю. 

- Ти впевнена? 

- Так, лікар сказав, що я уже з завтрашнього дня можу лягати в лікарню! - із задоволенням ще раз повторює жінка. 

- Бабусю, так це ж чудово! - вигукую не стримуючи емоцій - Я, я така щаслива! - на очі знову накочуються сльози, але уже радості. 

- Так, доню! Я теж! - чую різь трубку як вона посміхається - Ну все, сказала що хотіла, не буду тебе відволікати від занять! Цілую люба! - бабуся прощається і кладе трубку, а я не можу повірити в те, як же мені пощастило. 

З мене наче зняли великий тягар, який не давав мені нормально дихати. І в перше за останні декілька тижнів я відчуваю себе щасливою. Хотілося б, мені побачити цього спонсора і розцілувати його! Хоча ні, цілувати таки не буду, швидше за все це людина у віці. Проте, щиро подякувати та навіть обійняти, я б з радістю. Ця людина справді нас врятувала, наче ангел хоронитель з'явився так вчасно. 

Після розмови з бабусею, мій настрій піднявся до небес і загальний стан теж. Я навіть з'їла весь обід, що мені принесли. Це не оминуло уваги лікаря. І мені таки вдалося вмовити його, відпустити мене додому. 

Після обіду приїхав Паша з Анею, які радо зголосилися підвести мене. Хоча в загальному я почуваюсь добре, та нога ще трохи поболює, саме тому лікар наголосив особливо її не навантажувати. 

- Як ти почуваєш себе? - запитує Аня, хазяйнуючи на моїй кухні. 

Перед випискою лікар, строго наказав слідкувати за моїм харчуванням, саме тому, Паша висадив нас біля мого під'їзду, а сам поїхав в магазин за продуктами. Ну і звичайно, всі мої запевнення, що я й сама можу про себе подбати, друзі навіть не хотіли слухати. 

- Все добре, справді! - впевнено відповідаю - Я дуже вдячна, за те що возитесь зі мною. Та я й сама спроможна про себе подбати. 

- Я теж так думала, про те - дівчина присіла поруч зі мною за стіл, та серйозно заявила - Катя виснаження організму - доволі серйозна заява! 

- Та припини, це просто збіг обставин. У мене був важкий період! - намагаюся заспокоїти подругу - Про те, зараз все в порядку, і я обіцяю, що такого більше не повториться! 

- Сподіваюся! - важко видихаючи промовляє дівчина. 

- І взагалі, давай допоки чекаємо на Пашу поп'ємо чаю! - пропоную я, намагаючись змінити тему. 

- Давай! - подруга погоджується, і швидко підіймається з крісла - Я води в чайник наберу сама! 

- Знаєш, я хотіла з тобою поговорити, ще про дещо! - якось невпевнено скаже Аня, як тільки чайник опиняється на плиті. 

- Про що? 

- Точніше буде сказати не про що, а про кого - Соколовський! - заявляє дівчина, а я мимоволі закочую очі. 

- Аня, у мене немає жодного бажання про нього говорити! 

- Я знаю, та все ж, хотіла б висловити тобі свою думку! - доволі серйозно каже дівчина, саме тому, складаю руки на грудях і уважно дивлюсь на подругу, даючи зрозуміти, що готова її вислухати. 

- На перед хочу сказати, що ніколи не була фанаткою мажорів. Завжди вважала їх пихатими та самовпевненими людьми - дівчина нервово почала ходити по кухні, намотуючи круги - Проте, Соколовському таки вдалося змінити мою думку! - і такою заявою подруга, мене відверто кажучи шокувала. Невже і вона втюхалася в нього, а я то думала, що в неї з Пашкою все серйозно!!! 

- Не дивися так на мене! - наче читаючи мої думки каже Аня - Послухай, я не знаю що між вами відбувається, та з впевненістю можу сказати, що цей хлопець явно не заслуговує того, як ти з ним вчора повелася! 

- Та годі тобі, ти не знаєш всієї ситуації! - трохи роздратовано кидаю я. 

- Можливо, проте, я знаю що цей хлопець завжди допомагав тобі в непростих ситуаціях. Згадати тільки історію з Макарським, саме він заступився за нас, до речі єдиний серед усіх студентів. А ще! - дівчина важко видихнула, наче щось обдумуючи - це Соколовський дав мені книгу з філософії, він знав як вона була тобі необхідна, а ще знав що від нього ти її не приймеш. Саме тому підійшов до мене і сказав за будь-яку ціну віддати її тобі.  

- Ти зараз це серйозно? - сказати що я була шокована, це нічого не сказати. 

- Так Катя! Я взяла цю книгу, і придумала історію зі старостою. І зробила б це знову! - дівчина складає руки на грудях і серйозно заявляє - Бо ти через свою впертість могла завалити курсову! 

- Я.. навіть не знаю що сказати...! - потираю обличчя руками й переводжу погляд на подругу. 

- А я маю ще що додати! - подруга сідає біля мене за стіл і бере мене за руку - Я не можу з впевненістю сказати, що цей хлопець по вуха в тебе закоханий. Про те, я бачила як Влад переживав за тебе. Паша казав що він перший підбіг до тебе, коли ти втратила свідомість на змаганнях, взяв тебе на руки й відвіз в лікарню. А ще, без будь-яких вагань оплатив твоє лікування! 

- Що? Так це був Соколовський? - здивовано перепитую, не вірячи власним вухам - Я думала, що це Паша! Тобто, що привіз в лікарню і все інше... 

- Саме тому, я кажу що ти була не справедлива до Влада! - чайник закипає і я підіймаюсь для того, щоб зробити нам чай. 

- Можливо, проте саме через нього я програла ці змагання! - після невеликого ступору, стараюся говорити якомога впевненіше. Не знаю, кого більше хочу переконати у своїй правоті себе чи подругу. 

- Катя, ми обоє чудово знаємо, що він не винен в тому, що у Сніжани проблеми з головою! - серйозно заявляє Аня, а я від здивування повертаюся і дивлюсь на подругу. 

- Звідки ти...? - щось я не пригадую, щоб розповідала їй про випадок зі жабою! 

- Не дивись так на мене! Так, Паша мені все розказав! - спокійно пояснює дівчина складаючи руки перед собою - Тільки мова зараз не про це! Я хочу, щоб ти добре подумала, чи вартий такого ставлення Соколовський! 

Ані я так і нічого не відповіла, на моє щастя у двері подзвонив Паша, який повернувся з магазину, з цілою купою продуктів. Ми разом приготували вечерю і смачно поїли. А тоді друзі попрощалися і пішли додому. Я ж, залишилася одна зі своїми думками. Слова Ані, заставляють добряче подумати про те, що сталося за останній тиждень! Вірніше подивитися на все трохи з іншого ракурсу