Читати книгу - "Дозволь мені залишитися на ніч, Кетрін Сі"

— Так, комісаре. 

— Чи може хтось підтвердити це? — хмикаю.

— Жартуєте?

— Ні. — Деніс знову кидає на мене злісний погляд. 

— Так, тоді давайте по порядку, — починаю загинути пальці. — Мій сусід Джером Вілер, мій сусід дідусь, вибачте, але ім'я його я не знаю, потім його дружина, далі дільничний поліцейський Арон Кордьє..

— Дільничний? — перебиває мене. 

— Так, можете зателефонувати йому, в мене є номер, — дістаю телефон. — Якраз ми з ним бачилися у той день… близько дванадцятої дня, а ще до речі можете переглянути камери у магазині “Техніко” я у той день купувала там телефон. 

— Вам доведеться почекати поки ми перевіримо ваше алібі. 

Комісар встає і йде до виходу.

— Мені тут сидіти? 

— Так, ваш адвокат може виходити, а ви ні. — відчиняє двері і зникає за ними. 

— Стільки людей може підтвердити твоє перебування там? 

— Аннесі маленьке містечко, не те, що Париж. 

— І як тобі там? 

— Коли я їхала туди, то була впевнена, що нічого не змінилося з мого дитинства, але ні, все змінилося… люди змінилися, життя змінилося і навіть природа змінилася. 

— В гіршу чи в кращу сторону?

— Звісно що в кращу, Денісе. 

— Ти б залишилася там жити зараз? — його питання змушує мене задуматися. 

— На даний момент в мене немає чіткої відповіді на твоє запитання.

Я ніколи не думала про Аннесі, як про домівку, але тепер коли мої батьки померли, я вже не впевнена, що хотіла б залишатися у Парижі до кінця життя. Згадуючи дні у Аннесі, до інциденту з Амалі, я не бачу чогось поганого у них. Так, іноді було нудно, але тепер містечко геть інакше, воно більш розвинене та сучасне. 

— Я хочу кави, — закриває свій блокнот досить гучно. — Ти не бажаєш?

— Я хотіла б..

— Молочний чай? — перебиває на півслові, але це змушує мене посміхатися.

— Так, будь ласка. 

Деніс так само зникає за дверима цього кабінету і я залишаюся сама у повній тиші. 

Коли повернувся Деніс, я лежала головою на столі і дивилася на скло, за яким ймовірніше за все хтось стоїть і спостерігає за мною. 

— Привида побачила? — підіймаю голову. 

— Дякую, — віддає мені молочний чай. — Віриш у привидів? 

— А ти ні? — знімаю пластикову кришку з паперового стаканчика і роблю ковток рідини. — Попросив додати ванільний сироп. 

— А ти добре пам'ятаєш мої вподобання.

— Важко не запам'ятати коли ти постійно замовляєш одне і те саме. — закочую очі.

До кабінету заходить комісар Валері. 

— Беатріс Шавальє, ви вільні.

— Хто підтвердив моє алібі? 

— Ми запросили відео з магазину “Техніко”.

— Зрозуміло, — забираю свій стаканчик і йду за Денісом до виходу. — Я сподіваюся, ця божевільна не буде чекати на мене.

— Сільвію Арно затримано за напад на поліцейського. 

— Дякую, комісаре. 

— Сподіваюся, більше не зустрінемося. 

— І я на це сподіваюся, — ми виходимо з кабінету.

Деніс наполягав на тому, щоб відвезти мене на вокзал, мені довелося погодитися. Зараз же ми сидимо у найближчому до вокзалу ресторані і обідаємо, оскільки до мого потягу, ще більше години.

— Слухай, — починаю розмову, — У мене до тебе питання.

— Слухаю.

— Я.. я не винна у тому, що ти зрадив мені? — піднімаю погляд на нього. — Можливо, це я щось не так зробила?

— Ні Бет, ти чудова дівчина, це просто я повний козел! — відкладає виделку. — Я ніколи не цінував того, що ти робила для мене, вважав себе крутим, тому робив всіляку фігню… навіть не думай шукати причину моєї зради у собі. Винен тільки я, Бет. 

— Ден, дякую тобі… я справді хвилювалася, що я могла образити тебе, або ще щось..

— Ні, нічого такого, Беті!

Беті. Мене так називав тато. Я навіть не заїхала на цвинтар до нього. Я жахлива донька. Вибач мені, тату. 

— То..ми залишимося друзями? 

— Звісно, якщо ти не проти товаришувати, — знову бере виделку до рук. — Я обома руками за. 

— Тоді мені варто змінити твоє ім'я у контактах.

— А як я підписаний? 

— Не впевнена, що тобі варто це знати, — дістаю телефон.

— Кажи, Беті. — повертаю телефон екраном до нього. — Собаче лайно? — киваю головою і мило посміхаюся. — Тобі точно варто змінити це.

Видаляю ім'я і зберігаю його номер під новим, після чого знову показую йому. 

— Адвокат Деніс? 

— Не подобається? Я можу назад повернути.

— Ні, — зупиняє мене. — Адвокат Деніс звучить ліпше, ніж Собаче лайно. 

Після вечері Деніс провів мене на колію, до якої прибуде мій потяг. Зараз він поводить себе так, як на початку наших стосунків і це нагадало мені, ті чудові, безтурботні дні. Ми були такі закохані в той час. 

— Не думаєш, що це схоже на період, коли ми тільки познайомилися? 

— Також про це подумав. Тоді ми навіть не могли подумати, що будемо друзями, а не закоханими.

— Думаю, у цьому житті нам краще бути друзями.

— Згоден.. я сподіваюся, що ти знайдеш своє справжнє кохання, Беті. 

— І ти також, — забираю в нього свій портфель. — Мій потяг прибуває. 

— Справді? — озирається. 

— Веди машину обережно.

— Бет, — зупиняє мене. — Ти ж знаєш, що завжди можеш попросити про допомогу? Фінансову, чи будь-яку іншу..

— Тепер буду знати, — обіймаю його на прощання. — Дякую за допомогу сьогодні.

— Дякую, що пробачила мені. 

Навіть не прощаючись я заходжу у потяг, ми ще зустрінемося з ним, то навіщо казати слова прощання?