Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"

Серед широкого й просторого степу, рівного як долоня, над котрим носився тільки буйний вітер та чорний ворон коли-не-коли скрикував над головою, прорізуючи дзвінко обвітря своїм дужим крилом, або степова чайка кигикала, з купини на купину злітаючи, мов за дітками плакала мати, — тут йому думка розмальовувала картину за картиною… То перед його очима виводила обстави городського життя, бучного, шумливого, клопітливого. Усе те ревло та клекотіло, як вода в прірві, й лякало його своїми розкошами, біганиною, вигуками та викриками. Заквилила чайка — й разом перенесла його думку на село, в тиху сільську хатину, нагадала про жінку, про діток… Жіночка така маленька, чепурненька, швиденька, — усе в неї до ладу якось не тільки в хаті, а й у роботі: швидко вона повертається, діло горить у неї в руках, — чисто, гладко… Дивиться він на її роботу, а самого жаль бере, що вона так працює. Він аж розривається, щоб найбільше зачепити, найважче самому зробити, а жінці, щоб менше зосталося, щоб вона не натрудила своїх білих ручок. Хай коли й робить, то так, ненароком, мов для іграшки, а не від нужди. А прийде свято, неділя, підуть вони у парі до церкви, з церкви — обідати; після обіда — полягають одпочити… А тут — дивись: Івась або Василько прилізе, стає дибки коло матері, спинається їй на руку, не дає задрімати.

— Піди, Івасю, піди гратися, — каже мати, — поки тато задрімає…

— Ді-ма-є… ма… — лепече дитина.

А тато чує це, дивиться на дитину крізь вії й серцем радіє…

Син одступив од матері; дибає малими ногами до його. Він умисне повернув набік голову — скоса поглядає на дитину.

— Бач, бач! розбудив батька, — каже мати, — не дав спочити…

— Бу-див… ци-ти… — одно лепече дитина.

— А батько візьме прута, та — аж-аж-аж-а!

Дитина стоїть, пильно дивиться то на батька, то на матір.

— Жа-жа!.. жа-жа! — промовило й собі за матір’ю, замахуючи малою ручкою коло батькового виду.

— Ой ти, сучий сину! за що ти б’єш батька? Ось постій: я тебе закину, — обізвався він; підвівся, бере на руки дитину, гойдає. Дитина лежить-усміхається. Жінка любо-приязно поглядає то на дитину, то на чоловіка…

— Нічого я б у світі не хотів, — шептав він серед таких думок, — тільки б хату теплу, жінку любку та малу дитинку! А то б — усе мав… Хліба б ми заробили за літо, та й зажили б цілу зиму!

Голублячи таку думку в серці, непримітно переходив він безкраї степи без утоми, безводні довгі шляхи без пекучої згаги; тільки й бажав, щоб швидше стати на місце, заробити грошей, вернутись у село, купити дворище, оженитися та й зажити тихим сільським громадянином.

— У місті дуже багато крику та галасу, а в селі найкраще — і тихо й вільно…

Прийшли вони на місце. Грицько не кидався своїх. Цілою громадою стали вони на косовицю сіна, а потім і хліба.

Легка тому робота й сама найважча, сама найзабарніша, хто її робить по своїй волі, залюбки, хто пестить у серці надію, що немарно вона піде, що через ту роботу він засягне свого щастя, котре ще й не видне, ще не чутно його й шелесту, котре десь далеко-далеко, ген за скількома роками праці, нужди, всякого горя, малює його думка рожевими квітками надії… Легко тому за всячину братись, робить він, як віл, без утоми; працює, як хазяїн, завжди веселий, покійний.

Так робив Грицько весну й літо. За цілий день випускав косу з рук тільки тоді, коли треба було попоїсти та виспатись. І спав він ту коротеньку літню нічку мертвим сном, яким тільки спить чоловік, виморений важкою роботою. А тільки що світова зоря займалася, починав жевріти схід сонця, — знову в Грицькових руках звивалась коса, як та гадюка, по рівному степу. Хазяїн зглянувся на його щиру працю, похвалив його й набавив трохи плату.

— Либонь ти, Грицьку, маєш думку городи та села закупити, що так налягаєш на роботу? — казали йому земляки-селяни.

— А що? — усміхаючись, питав Грицько. — Чого тут дивиться? Узяв косу — чеши!

— Гляди лиш, щоб очкур не урвався, — хто-небудь щипне.

— Не бійсь: не твоєї натури! — одкаже Грицько та й знову за косу.

Одначе, як щиро не налягав Грицько, як з мочі не рвався, а прийшлося під осінь лічити заробітки, — тільки сотню й налічив!

«Воно й добре, — дума сам собі, — оже все-таки трохи. Що ти з сотнею вдієш? Поганенький грунт можна купити, — так же до грунту ще багато треба. Де ти, об віщо руки зачепиш?… Хіба на зиму зостатись?»

І справді Грицько зостався. Селяни пішли назад додому, а він потяг далі — до Ростова. На дорозі зустрів він таких, як і сам.

— А куди? — завжди питали його подорожні.

— До Ростову.

— Не ходи до Ростову, ходім до Херсону! — раяв йому один з них.

— Чому?

— Там малий заробіток, а в Херсоні на кораблях дуже добрий.

— Зате ж далі.

— На півтижня… То що? Ходім!

— Та чи ходімо, то й ходімо, — подумавши, одказав Грицько, та й пішов з людьми.

Прийшли вони в Херсон ще зарані; обійшли город; роздивилися; пішли на пристань.

Лиман перед їх очима — скільки засягнути — лелів; по йому, мов великі палаци, ходили судна, берлини, баркаси, плоти, а між ними й пароходи снували. Люди на пристані, як черва, ворушилися, бігали, всяку всячину виносили, кричали, гвалтували.

— По полтинику од сотні дощок! — кричав хазяїн з плоту. Народ біг туди.

— По три семигривеники! — кричав з другого — і народ, як хвиля, кидав цей плот, перебігав до другого.

— По карбованцю день! — кричали з судна.

— По карбованцю з четвертаком!.. По півтора!

Усяк викрикував свою ціну, усяк бігав, як несамовитий, од одного судна до другого, де більше давали; од плоту до плоту… Сторгувавшись в ціні, робітники злазили на плот або на берлину, виймали звідти усячину, і нерідко, по пояс у воді, виносили на головах дошки, бочонки, качали на вірьовках сорокові бочки.

Став і Грицько до одного плоту. За день — мало не три карбованці заробив.

«Еге! — подумав він, — та це місяць отакої роботи, то й багатирем станеш?»

Оже — ба! Раз — така робота не щодня і трапляється, а вдруге — з кожним днем міняється й плата за роботу: то більшає, як багато товару присуне; то меншає, коли дві чи три берлини… Одначе плата за день ніколи