Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

На це служник, який від захоплення своїм новим господарем уже потроху привчався й собі говорити з ірландським акцентом, відказав щось, як і годилося, такою мішанкою негритянської говірки з говіркою округи Міт, якої не второпав би ніхто, крім них двох.

Багниста річка Флінт, що німо котила свої води поміж двома мурами сосен і чорних дубів, оповитих диким виноградом, роблячи широкий вигин, наче обіймала з двох боків новопридбану Джералдову землю. Джералд, стоячи серед попелища на невеликому пагорбі, споглядав цю високу огорожу з живої зелені як милий для ока й для душі знак його власності, так ніби то він сам огородив свій маєток. Дивлячись із почорнілого підмурівку спаленої будівлі на довгу алею до путівця, він аж чортихався від радості, занадто великої, щоб її можна було викласти словами вдячної молитви. Йому належали ці два ряди темних дерев і ця занехаяна галявина, де аж по пояс розбуялися бур’яни під біло-зоряним цвітом молодих магнолій. І необроблені поля на всі чотири боки від пагорба аж до самого обрію, на яких з червоного грунту пробивалися вгору кущі та дрібненькі сосонки,— теж належали йому, Джералдові О’Гарі, який мав ірландську голову, непіддатну на хміль, і мав мужність при потребі поставити все на карту.

Джералд заплющив очі і в тиші нерозораних нив відчув, що нарешті спромігся на свій осідок. Тут, де він стоїть, зведеться побілений будинок з цегли. Потойбіч дороги простягнеться новенький тин, за яким пастимуться дорідна худоба й чистокровні коні, а червона земля, що полого збігає до родючої заплави річки, засяє на сонці білим гагачим пухом — це простеляться вдалеч незліченні акри бавовнику. Талан вернеться-таки до роду О’Гар!

За рахунок невеличкого власного капіталу, а також позичивши дещо у своїх аж ніяк не захоплених його заміром братів та роздобувши поважну суму під заставу землі, Джералд придбав перших рабів для плантації і оселився в Тарі самотнім парубком у чотирикімнатному управительському будиночку, допоки постане білостінна споруда на пагорбі.

Він розчистив поля й засіяв їх бавовником, тоді позичив ще грошей у Джеймса та Ендрю і прикупив негрів. У роді О’Гар заведено було триматися брат за брата і в погоду, і в негоду, і не так через надмір родинних почуттів, як з гіркого досвіду, який навчив їх, що вижити у скрутну годину можна, лише протистоячи світові згуртованим колом. Отож брати вділили Джералдові грошей, і за кілька років він розрахувався з ними, ще й з приплатою. Поступово, в міру того як Джералд докуповував сусідні ділянки, плантація розширювалась, і врешті надійшов час, коли білий дім з мрії перетворився на реальність.

Будинок цей, збудований руками рабів, незграбний і приземкуватий, стояв на узвишші серед зеленого пасовища, яке слалося вниз до річки, і Джералдові подобався надзвичайно, бо хоч і був він новенький, але віяло від нього статечною старовиною. Старезні дуби, які пам’ятали ще індіанців, обступали будинок зусібіч дебелими стовбурами, схиляючи над ним своє тіняве гілля. На галявині випололи бур’яни, і вона густо поросла конюшиною та бермудською травою; Джералд пильнував за тим, щоб її належно доглядали. Все в Тарі — від під’їзної алеї, обсадженої кедрами, до шерегу білих негритянських хатин — справляло враження чогось добротного, міцного, поставленого навіки, і щоразу, коли Джералд, вертаючись верхи додому, бачив з-за повороту дороги крізь зелене віття дах свого будинку, серце його проймала така гордість, наче все це вперше відкривалось у нього перед очима.

І всього цього він сам домігся — розважливий і загонистий коротун Джералд.

Стосунки його з усіма сусідами в окрузі склалися якнайкраще — окрім Макінтошів, що їхня земля межувала з Джералдовими володіннями з лівого боку, та Слеттері, жалюгідні три акри яких лежали праворуч, поміж багнистою заплавою річки та плантацією Джона Вілкса.

Макінтоші, родом з шотландських колоністів в Ірландії, були оранжисти за переконаннями, і вже саме це — навіть якби вони мали всі чесноти католицьких святих — накладало на них у Джералдових очах довічне прокляття. Щоправда, вони перебралися до Джорджії ще сімдесят років тому, а перед тим ціле покоління їх прожило в Кароліні, але ж перший з їхнього клану, хто ступив ногою на американську землю, прибув з Ольстеру [12], і Джералд нічого іншого вже не хотів знати.

Це була мовчазна й гонориста родина, яка жила відособлено, а шлюби укладала виключно зі своїми каролінськими родичами, отож Джералд виявився не один такий в околиці, що недолюблював їх: тутешні люди відзначалися товариськістю й гостинністю і не дуже прихилялись до тих, кому таких чеснот бракувало. Не посилював симпатій до Макінтошів і поголос про те, ніби вони належать до аболіціоністів. І хоча старий Енгес за все своє життя не відпустив на волю жодного раба і навіть раз вчинив страшенно непорядно — продав частину своїх рабів заїжджим работорговцям, що спровадили негрів на плантації цукрової тростини в Луїзіані,— поголос, однак, не убував.

— Він аболіціоніст, нема що й казати,— зауважив Джералд Джонові Вілксу.— Але в оранжиста завше над принципом гору бере шотландська скнарість.

Родина Слеттері належала до трохи інакшої категорії. Оскільки вони були бідняками, хоч і білими, їм не перепадало навіть тієї частки поваги, яку сусіди хоч-не-хоч мусили приділяти відлюдькуватим і незалежним Макінтошам. Старий Слеттері, що затято тримався за свої кілька акрів, незважаючи на неодноразові пропозиції Джералда й Джона Вілкса купити їх, був недорада й скиглій. Дружина його, хворовита, бліда й вічно розкошлана жінка, наплодила цілу гурму понурих та полохливих, мов кролики, дітлахів, число яких вона рік у рік невпинно поповнювала. Том Слеттері не мав рабів і сам укупі з двома найстаршими синами силкувався сяк-так обробити ті свої кілька акрів бавовнику, тоді як жінка з малечею вовтузилась на подобі городця під хатою. Але якось воно складалося, що бавовник уперто не давав урожаю, а на городі через повсякчасну вагітність господині виростала така мізерія, якої майже ніколи не вистачало, щоб прохарчуватись усьому їхньому виводкові.

Тома Слеттері часто можна було бачити на порозі в сусідів, до яких він приходив випрошувати насіння бавовнику для сівби а чи шматок шинки, «щоб перебутися». Слеттері відчував за сусідською зовнішньою чемністю погорду, і в ненависть до них вкладав усю енергію, яка ще лишалась в його хирлявому тілі, але найдужче ненавидів він їхню челядь, цих «пиндючних чорнюків». Хатні челядники багатих плантаторів дивилися згори вниз на білих злидарів, і їхнє неприховане презирство допікало його до живого, а те,