Читати книгу - "Криза сучасного світу, Рене Генон"

приводить до «натуралізму»[111], оскільки все, що знаходиться поза межами природи, залишається недосяжним для індивіда як такого. «Натуралізм» та заперечення метафізики — це одне й те саме, адже коли не визнається інтелектуальна інтуїція, припиняє існувати всяка метафізика; та в той час як дехто досі наполягає на створенні якоїсь «псевдометафізики», інші визнають її неможливість більш відверто; звідси й «релятивізм»[112] у всьому різноманітті його форм — від «критицизму» Канта[113] до «позитивізму» Огюста Конта[114]. Оскільки розум як такий є доволі відносним і може застосовуватись виключно в таких же відносних сферах, то в «релятивізмі» можна абсолютно справедливо вбачати єдиний логічний наслідок «раціоналізму». З цього випливає, що останній був приречений самоусунутись: «природа» і «становлення» суть синоніми; тому послідовний натуралізм може бути тільки «філософією становлення», специфічно сучасною формою якої є «еволюціонізм»[115]; та саме це, врешті-решт, повинно було зіграти проти «раціоналізму», закидаючи розуму неспроможність адекватно вправлятись із мінливістю та чистою множинністю та марність його спроб із охоплення нескінченної складності чуттєвих речей своїми поняттями. До такої позиції пристає особлива форма «еволюціонізму», Берґсонівський «інтуїтивізм», котрий є не менш індивідуалістичним та антиметафізичним, аніж сам «раціоналізм». І він, критикуючи останній, падає ще нижче, звертаючись до інфрараціональних якостей, до невиразно означеної чуттєвої інтуїції, змішаної з уявою, інстинктом та почуттям. Показово, що тут уже йдеться не про істину, а лише про редуковану до чуттєвої сфери «реальність», яка мислиться як дещо сутнісно плинне та нестале; в таких теоріях інтелект насправді зводиться до свого найнижчого складника, а сам розум може й зовсім відкидатись, за винятком причетності до обробки матерії в промислових цілях. Після цього вже залишався лише один крок: повне й абсолютне відкидання інтелекту і знання та витіснення «істини» «утилітарністю»; цей крок належало зробити «прагматизму», який ми вже попередньо згадували. І тут ми стикаємося не з суто людською сферою, як у випадку з раціоналізмом, оскільки звернення до «підсвідомого»[116], котре знаменує повне повалення нормальної ієрархії, фактично зводить нас до «недолюдського». Таким, у загальних рисах, був шлях, на який ступила «профанна філософія», будучи полишеною сама на себе та прагнучи скути всяке пізнання своїм горизонтом; доти, доки ще існувало вище знання, подібне не могло статися, оскільки принаймні філософія була змушена поважати те, що було недоступним для неї й чого вона не могла спростувати; та коли це вище знання зникло, його заперечення було піднесене до рівня теорії, й звідси бере початок уся сучасна філософія.

Але годі вже говорити про філософію, не варто приділяти їй надмірної уваги, яким би не було її місце у сучасному світі; здебільшого філософія цікавить нас тією мірою, якою вона відображає основні тенденції того чи того періоду, а не породжує їх; якщо ж вона і скеровує їх, то це лише вторинний чинник. Так, наприклад, не підлягає сумніву той факт, що сучасна філософія відкривається Декартом[117]; та той вплив, який він справив на свій час, а згодом і на власних послідовників, був би неможливим, якби його концепції не погоджувались із тенденціями, що існували, які більшою мірою поділяли його сучасники; сучасний дух віднайшов себе у картезіанстві й завдяки йому набув яснішого самоусвідомлення. Крім того, якщо разючі зміни, подібні до тих, які відбулися паралельно з утвердженням картезіанства[118] у сфері філософії, виявляються в інших сферах, вони зазвичай є радше наслідками, а ніяк не відправними точками; вони не є чимось спонтанним, це продукт ширшої прихованої роботи. Якщо така людина, як Декарт, є особливо показовим прикладом сучасної девіації, якщо він деякою мірою втілює її тенденції, він усе ж не є першим та єдиним відповідальним за це, тож, аби відшукати самі витоки девіації, необхідно зазирнути ще далі. Так само Відродження[119] і Реформація[120], які прийнято вважати першими великими проявами сучасного духу, радше довершили розрив із традицією, ніж спровокували його; ми вважаємо, що початок цього розриву датується XIV століттям, й саме цим періодом, а не подіями, що відбулись через одне-два століття, слід відкривати сучасність.

Тема розриву з традицією потребує подальшого розвитку, бо саме цьому розриву зобов’язаний своїм народженням сучасний світ, і можна сказати, що всі риси цього світу можна звести до однієї — протилежності традиційному духу; зречення традиції передбачає те саме, що й індивідуалізм. Це цілком узгоджується з тим, що ми висловили вище, оскільки інтелектуальна інтуїція та чиста метафізична доктрина є началами кожної традиційної цивілізації; коли ж ці начала заперечуються, так само зрікаються, нехай і неявно, й усіх його наслідків, а також руйнується все, що по праву могло би носити ім’я традиції. Ми бачили, як цей процес відбувався у сфері наук; ми не будемо повертатись до цього, тож перейдемо до розгляду іншої сторони питання, в якій прояви антитрадиційного духу впадають в око ще більшою мірою, адже ці трансформації мали безпосередній вплив на самі західні маси. За часів середньовіччя «традиційні науки» були фактично надбанням нечисленної еліти, а деякі з цих наук були виключною прерогативою закритих шкіл, уособлюючи у такий спосіб істинний «езотеризм»[121]; та з іншого боку, на задньому плані, що уявляється як вторинна сторона релігії, ми маємо мораль, яка вийшла наперед: звідси й виродження до «моралізму», такого помітного в сучасному протестантизмі. Існували явища, паралельні тим, які ми висвітлили у сфері філософії; розпад доктрини, зникнення інтелектуальних елементів релігії привели до неминучих наслідків: почавши з «раціоналізму», нам необхідно перейти до розгляду «сентименталізму»[122], й саме англосаксонські країни забезпечують нас найяскравішими прикладами. У цьому разі мова йде вже не про релігію, нехай і знецінену та спотворену, а про звичайну «релігійність», тобто невиразні сентиментальні пориви, не виправдані реальними знаннями: цьому останньому етапу відповідають теорії, подібні до «релігійного досвіду» Вільяма Джеймса[123], котрий наважився розгледіти в «підсвідомості» засіб, за посередництва якого людина налагоджує зв’язок із божественним. Тут останні продукти релігійного розкладу зливаються з наслідками занепаду філософії: «релігійний досвід» інкорпорується до «прагматизму», в ім’я якого ідея кінцевого Бога визнається «вигіднішою» від ідеї безкінечного Бога, оскільки вона дозволяє існування таких почуттів щодо нього, які можна порівняти з почуттями до вищої людини. Тоді ж із цим зверненням до «підсвідомості» ми приєднуємось до спіритуалізму й усіх «псевдорелігійних» ознак, які ми розбирали в інших роботах. З іншого боку, протестантська мораль, усе більше позбуваючись своєї доктринальної основи, зрештою вироджується до так званої «світської моралі»[124], прибічниками якої є представники різновидів «ліберального протестантизму»[125]