Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

Склавши аркуш вчетверо, він поклав його в конверт, заадресував до голови Тухвича і натиснув кнопку дзвоника.

– Будь ласка, зараз же відправте це, – сказав він сторожеві, – і, прошу, повідомте професора Добранецького, що я хочу з ним поговорити.

На Добранецького не довелося довго чекати. Однак Вільчур зумів так опанувати себе, що цілком вільно привітав його:

– Будь ласка, сідайте. Я хотів поговорити з вами, якщо у вас є час.

Добранецький подивився на годинник.

– У мене двадцять хвилин до операції.

– О, я стільки не заберу.

– Що сталося? – спитав Добранецький.

– Нещодавно тут у мене був голова Тухвич. Він сказав, що деякі наші лікарі підписали доповідну записку з вимогою, щоб я відійшов від справ. Він не назвав мені жодних імен. Я читав цей документ і маю підстави вважати, що це ви його автор. Автор та ініціатор.

Добранецький трохи покусував губи, але підвів голову і подивився Вільчурові в очі.

– Так. І не збираюсь заперечувати це.

– І у вас немає підстав, – підхопив Вільчур.

– І в мене немає підстав, – підтвердив Добранецький. – Я не належу до людей, які чогось бояться і безпринципово воліють змиритися з тим, що, на їхню думку, вважають поганим, замість будь-якими способами протистояти тому.

Вільчур усміхнувся.

– Ви дуже влучно сказали: будь-якими способами. Ви не знехтували жодним. Але не про те я хотів з вами поговорити. Отже, Тухвич поставив переді мною альтернативу, давши мені plein pouvoir[43] щодо вибору: або взяти в свої руки управління клінікою й усунути з неї тих, хто діє, обманюючи громадськість їй на шкоду, або самому відійти.

Він замовк, очікуючи питання Добранецького. Той же лише трошки зблід, але не обізвався ані словом. Вільчур зміряв його зневажливим поглядом:

– Рішення Тухвич залишив мені. Я вже вирішив. Я щойно відправив йому листа з моєю відставкою.

На щоках Добранецького з’явилися червоні плями.

– Я ж повідомляю про це вам, бо в тому листі я заявив, що керівництво закладом передаю у ваші руки. Отже, я хотів запитати, чи зробите ви мені невеличку послугу, щоб прийняти клініку?

Губи Добранецького поворухнулися, але він нічого не сказав.

– Це мені б полегшило ситуацію, – спокійно сказав Вільчур. – Якби я передавав керівництво комусь іншому, мені б довелося витратити багато часу на пояснення та подібні речі, тоді як ви, неодноразово заступаючи мене, прекрасно орієнтуєтесь у всьому. Я щойно сьогодні повернувся з відпустки і менш обізнаний з поточними справами, ніж ви. Отже, ви погоджуєтесь?

– Я згоден, – коротко відповів Добранецький.

Вільчур підвівся.

– У такому разі справу вирішено, і я прощаюся з вами.

Добранецький теж підвівся:

– Прощавайте, пане професоре.

Він простягнув руку Вільчурові, але той похитав головою:

– Ні, прошу пана. Руки вам подати не можу.

Добранецький якусь мить стояв мов скам’янілий, потім раптом повернувся і швидко вийшов з кабінету.

Професор Вільчур мав тут ще багато роботи. По шафах, в кабінеті, на письмовому столі, по різних шухлядах у нього було багато приватних книг, записів, начерків лекцій тощо. Це треба було посортувати, упорядкувати та упакувати. Коли він закінчив цю роботу, на вулиці вже темніло.

Він одягнувся і, проходячи через приймальню, побачив Люцію. Вона на нього чекала тут.

– Доброго вечора, панно Люціє, – втішився він. – Я думав, що сьогодні вас немає у клініці. Чому ви не зазирнули до мене?

– Але я була тут, пане професоре, я проходила кілька десятків разів, а над вашими дверима все горіла червона лампочка.

– Так, так. Я був дуже зайнятий.

– У вас сьогодні закінчилася відпустка?

– Сьогодні, – підтвердив Вільчур.

– Який ви недобрий, пане професоре! На Різдво ви ж були у Варшаві, а я про це нічого не знала.

Він засміявся до неї.

– Як ви дізналися?

– У мене було аж два докази вашої присутності.

Вільчур зацікавився:

– Аж два?

– Так, я вам дзвонила, пане професоре.

– Юзеф нічого не сказав мені про це.

– Бо це зовсім не Юзеф підняв слухавку, а якийсь дивний чоловік. Мені здалося, що… що… Перепрошую, але він мені здався психічно хворим.

– Психічно хворим?

– Так. Він плів такі нісенітниці і був, здається, зовсім п’яний.

Професор засміявся і махнув рукою.

– Ах, зрозуміло. Це Омела. Ви його знаєте. Наш колишній пацієнт. Дуже приємна людина.

– Приємна людина? – здивувалася Люція. – Здається, був такий злодій у безплатному відділі.

– Саме він, – підтвердив Вільчур. – Він якийсь здекласований інтелігент. Виявити, ким він був до цього, неможливо. Сьогодні він справді злодій. Я навіть не знаю його імені. Я познайомився з ним багато років тому, якщо мене не зраджує пам’ять, Об’ядовський або Обедзинський, сьогодні він має прізвище Омела, через рік він, ймовірно, змінить його на якесь зручніше. Так, це дивна людина. Звичайно, він – злодій…

– І п’яниця, – додала Люція. – Мені було б соромно повторити вам, пане професоре, що він мені виговорював… Ви справді пили з ним, пане професоре?

– Я трохи випив… трохи забагато, – усміхнувся Вільчур. – Але що це, пані в шубі? Ви виходите?

– Так. Я просто чекала на вас, пане професоре, бо сторож сказав мені, що ви незабаром будете йти.

– Це чудово. Тоді ходімо.

На дворі був легенький морозець. Легені із задоволенням вдихали освіжаюче повітря. Вони перейшли на інший бік вулиці. Професор Вільчур зупинився і почав розглядати будівлю клініки. Майже всі вікна світилися м’яким білим світлом. Високий піднесений фасад будівлі, який панував над оточенням, мав у собі щось гідне, спокійне і незмінне.

Професор стояв нерухомо. Минали хвилини. Здивована його незвичайною поведінкою, Люція подивилася на його обличчя й побачила дві сльози, що бігали по щоках.

– Професоре! – гукнула вона пошепки. – Що з вами?

Він повернув голову в її бік і посміхнувся.

– Я трохи зворушився. Я залишив тут багато душі… багато…

– Залишили?

– Так, панно Люціє. Залишив. Я більше ніколи не повернуся сюди. Це прощання.

– Про що ви говорите, пане професоре!

– Так, панно Люціє. Сьогодні я був тут востаннє. Я подав у відставку, передав керівництво професорові Добранецькому… Я вже старий, панно Люціє.

Люція не могла відповісти, горло стиснуло, вона тремтіла, мов у лихоманці. Вільчур помітив це й обережно взяв її під руку.

– Ходімо вже. Зрештою, нічого важливого не сталося. Це звичайний порядок речей – старі поступаються місцем молодшим. Так було з початку світу. Не хвилюйтеся з цього приводу, панно Люціє…

– Страшно… страшно… – повторювала вона тремтячими губами.

– Нічого страшного. Всі так переконували мене, що мені треба відпочивати, і я нарешті їм повірив. Облишмо і не говорімо більше про це. Як ви провели свята?

Вона похитала головою.

– Ох, пане професоре, я справді не можу зібратися з думками. Це впало на мене, як грім з ясного неба.

Він коротко засміявся.

– Ну, не зовсім ясного. Ця хмара довгий час нависла над моєю головою, і там не стільки було грому, скільки якогось шипіння та свисту. Дуже дивна хмара. Мене тішить лише те, що єдина блискавка з неї впала з моєї волі…