Читати книгу - "На Кожумʼяках, Іван Семенович Левицький"

Гострохвостий. (ти­хо, ла­ма­ючи ру­ки). Бо­же мiй! Не­щас­тя моє! Ска­ви­чи­ха при­бiг­ла i все роз­ка­же! Який шкан­дал! Який шкан­дал!

Горпина Корніївна. Так оце у вас кра­де­не ве­сiл­ля, хо­ва­не вiн­чан­ня! Так оце ви не­дур­но справ­ляєте ве­сiл­ля крадько­ма од своєї сест­ри! Ви ме­не не про­си­ли на ве­сiл­ля, а я пе­ре­чу­ла че­рез лю­дей та й са­ма прий­шла. Ви хо­тi­ли вкрас­ти мо­го зя­тя, же­ни­ха моєї Олен­ки, та не вкра­де­те! Я вам до­ка­жу, що не вкра­де­те!

Сидір Свиридович i Євдокія Корніївна. Сест­ро! Бо­га ра­ди, не кри­чи! Бо­га ра­ди, не ро­би со­ро­му! Ди­вись, лю­ди див­ляться в во­ро­та.

Горпина Корніївна. Не­хай збi­га­ються з усiх Ко­жум'якiв, не­хай збi­га­ються з усього Києва! Не­хай див­ляться на моє го­ре! Лю­ди доб­рi! Ди­вiться на ме­не, ди­вiться на оцього ши­бе­ни­ка (по­ка­зує на Гост­рох­вос­то­го), що ма­нив мою доч­ку, ду­рив моє ди­тя. Ди­вiться на сест­ру, що хо­тi­ла вкрас­ти в ме­не зя­тя!

Шафери (кри­чать). За­чи­няй во­ро­та, ви­га­няй лю­дей з дво­ру! (Бi­жать, ви­га­ня­ють лю­дей за во­ро­та i за­чи­ня­ють во­ро­та.)

Горпина Корніївна. Ти, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу, по­ки­нув мою ди­ти­ну i бе­реш но­са­ту ба­гач­ку!!!

Євфросина й дружки. Ой, який страм! Який шкан­дал!

Горпина Корніївна. Не пу­щу до вiн­ця! Стiй! Не пi­деш вiн­ча­тись! Не пу­щу! (Розс­тав­ляє ру­ки пе­ред ган­ком.) Не пу­щу без су­да! Пiд суд йо­го, в по­лi­цiю, в тюр­му! Дай по­пе­ре­ду од­вiт за моє ди­тя!

Євдокія Корніївна (схо­дить з ган­ку). Сест­ро! Гор­пи­но Кор­нiївно! Не без­честь нас, не гу­би моєї Євфро­си­ни! Го­луб­ко сест­ро!

Горпина Корніївна. Сест­ро! В те­бе доч­ка, i в ме­не доч­ка! Не­хай я бу­ду ся­ка й та­ка, i прос­та, i п'яни­ця, не­хай я бу­ду ли­ком ши­та, а все-та­ки я ма­ти своїй Олен­цi. Не дам зну­ща­тись над моєю ди­ти­ною! (До Гост­рох­вос­то­го.) На­що ти ду­рив моє ди­тя? На­що ти топ­тав до неї стеж­ку, на­що за­ру­чав­ся, ко­ли ти не ду­мав її бра­ти?

Гострохвостий. Гор­пи­но Кор­нiївно! Я вам не доз­во­лю так го­во­ри­ти на ме­не пуб­лiч­но, пе­ред людьми!

Горпина Корніївна. Я не бу­ду й про­си­ти в те­бе доз­во­лу. Я пе­ред цi­лим свi­том бу­ду кри­ча­ти, бу­ду пла­ка­ти, бу­ду го­ло­си­ти, бо я ма­ти своїй доч­цi. Як то­бi не ро­би­ти стра­му, ко­ли ти прой­дис­вiт, цi­лос­вiт­нiй бре­хун, по­га­нець, си­бiр­ний!

Гострохвостий. (схо­дить з ган­ку). Я та­ко­го шкан­да­лу не по­пу­щу, не про­щу нi­ко­ли. Ме­не та ла­яти пуб­лiч­но! На­ро­би­ти та­ко­го шкан­да­лу на цi­лий Київ! Ме­нi, Сви­ри­до­вi Йва­но­ви­чу Гост­рох­вос­то­му, на­го­во­ри­ти та­ко­го чор­то­вин­ня? Бре­шеш, ста­ра! Во­на з ума зiй­шла! Вiзьмiть її та од­ве­зiть в Ки­ри­лiвське i зап­рiть трьома зам­ка­ми. Це су­мас­шед­ша жен­щи­на. Нi­чо­го нам звер­та­ти ува­гу на дур­ну ба­бу!

Горпина Корніївна. Я су­мас­шед­ша! Ме­не од­вез­ти в Ки­ри­лiвське? Ме­не, Гор­пи­ну Кор­нiївну Ска­ви­чи­ху, чес­ну ха­зяй­ку й ма­тiр, од­вез­ти в Ки­ри­лiвське й за­пер­ти трьома зам­ка­ми! Не дiж­деш, по­га­ний.

Гострохвостий. Цитьте, бо своїми ру­ка­ми од­ве­зу в Ки­ри­лiвське, а та­ки сьогод­нi звiн­ча­юсь.

Горпина Корніївна. Не дiж­деш ти, нi твiй по­га­ний батько, нi твоя дур­на ма­ти. А вiн­ча­тись не бу­деш! Не пу­щу!

Євдокія Корніївна й Сидір Свиридович пла­чуть.

Євфросина. Ой, який страм, який шкан­дал! Не ви­дер­жу да­лi! (Збi­гає з ган­ку.) Не ви­дер­жу бiльше! Тiт­ко! Ви ж оце ме­не оби­ди­ли, ост­ра­ми­ли на всю гу­бер­нiю на всю мою жизнь! Хоч за гра­ни­цю тi­кай! Я вас випх­ну з дво­ра оци­ми своїми ру­ка­ми!

Горпина Корніївна. Ану, ну! Прис­ту­пи до ме­не. (По­ка­зує ку­ла­ки.) По­ба­чи­мо, чий батько дуж­чий! А вiн­ча­тись все-та­ки не бу­де­те! По­бi­жу слiд­ком за ва­шим во­зом в церк­ву, на­роб­лю га­ла­су в церк­вi при всiх лю­дях, при всьому хре­ще­но­му ми­ро­вi. Не пу­щу вiн­ча­тись! Не пу­щу по­па в ри­зи! (Розс­тав­ляє ру­ки пе­ред мо­ло­ди­ми.)

Всі. Ой бо­же мiй, яке не­щас­тя! Ой, який шкан­дал!

Горпина Корніївна. По­бий вас си­ла не­бес­на, ска­рай вас братська бо­го­ро­ди­це на ду­шi й на тi­лi, на ва­ших уну­ках i прав­ну­ках! (Пла­че.) Доч­ко моя! Олен­ко моя! Я ж то­бою втi­ша­ла­ся, як вес­ня­ною квiт­кою! Я ж ду­ма­ла, що вже прий­шло до те­бе твоє щас­тя, що я вже спо­кiй­на ля­жу в до­мо­ви­ну i не по­ки­ну те­бе на смiх по­ган­цям. Ой, си­рiтст­во на­ше гiр­ке! Не­ма в нас батька, не­ма нас ко­му обо­ро­ни­ти! (Ду­же пла­че)

ВИХIД 9

Ті самі й Оленка.

Оленка (вбi­гає в двiр че­рез хвiрт­ку i про­жо­гом ки­дається до Гост­рох­вос­то­го). Ми­лий мiй! Лю­бий мiй, сер­це моє! Чи вже ж прав­да, що ти по­ки­нув ме­не? Чи вже ж ти з iн­шою йдеш вiн­ча­тись? Я не вi­рю!

Горпина Корніївна. Ко­ли не ймеш вi­ри, то по­ди­вись! Оце то­бi твiй Сви­рид Йва­но­вич.

Оленка (ди­виться мовч­ки на це­ре­мо­нiю i ки­дається до Гост­рох­вос­то­го.) То ти йдеш вiн­ча­тись з iн­шою? Ска­жи ж ме­нi сам, бо я не вi­рю рiд­нiй ма­те­рi. Ска­жи! Еге не ска­жеш?

Гострохвостий. (ти­хо). Бо­же мiй ми­ло­серд­ний! Що тут їй ка­за­ти? Оце по­пав­ся! (Го­лос­но.) Що ж маю ро­би­ти, ко­ли так дi­ло са­мо скла­ло­ся.

Оленка. Чи вже ж я те­бе вте­ряю на­вi­ки? Я ж те­бе люб­лю, не­са­мо­ви­то люб­лю, люб­лю й не со­ром­люсь го­во­ри­ти пе­ред людьми. Я люб­лю те­бе i вмру за то­бою! (Ки­дається Гост­рох­вос­то­му на шию. Вiн од­пи­хає її.)

Горпина Корніївна (ки­дається до Олен­ки). Безс­тид­ни­це! Не­ма то­бi со­ро­му пе­ред ма­тiр'ю, пе­ред людьми, пе­ред бо­гом! Ти б пос­ти­да­ла­ся пра­вед­но­го сон­ця, що не зай­шло ще й ди­виться на те­бе.

Оленка. Ти ме­не од­пи­хаєш, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу! Я со­бi смерть за­по­дiю. Дай вип­ла­ка­ти всi свої сльози, бо ме­не сльози ду­шать, дав­лять, ха­па­ють за гру­ди, йдуть у гор­ло, дав­лять, як га­ря­чий ка­мiнь. (Хва­тається за гру­ди й кри­чить.) Ой, ду­шить ме­не га­ря­че за­лi­зо в гру­дях… Ой!.. Ря­туй­те!.. ой?.. по­мо­жiть… хтось ухо­пив ме­не за гор­ло. (Лед­ве ди­ше.) Ой, ум­ру… ма­мо! Сер­це! Ря­туй­те, бо вми­раю! (Па­дає на зем­лю.)

Всi па­ни­чi ки­да­ються до Олен­ки, ви­но­сять на га­нок i са­дов­лять на стiльцi. Дружки пiд­дер­жу­ють її.

Горпина Корніївна (ки­дається до доч­ки). Вби­ли моє ди­тя, вби­ли мою Олен­ку! Бо­дай ти бу­ла ма­ленькою вмер­ла, нiж ма­ла тер­пi­ти та­ку на­пасть од своєї рiд­нi! Сер­це моє, ди­тя моє! (Пла­че.)

Всі. Ой бо­же, яке не­щас­тя! Що то з то­го бу­де? Що то з то­го бу­де?

Євдокія Корніївна (пла­че). О бо­же мiй ми­лос­ти­вий! Десь по­ка­рав нас ми­ло­серд­ний гос­подь, вже й не знаю за вi­що! I хто ж йо­го знав, що в вас бу­ло сва­тан­ня, а не жар­ти! Як­би не Си­дiр Сви­ри­до­вич, я б зро­ду не прис­та­ла на те сва­тан­ня. А то Си­дiр Сви­ри­до­вич но­сив­ся з Сви­ри­дом Йва­но­ви­чем, як з пи­са­ною тор­бою, до­ки до­но­сив­ся до та­ко­го ли­ха… (Вти­рає сльози.)

Сидір Свиридович. Еге, но­сив­ся, до­ки не до­но­сив­ся. Са­ма цяцька­лась с Гост­рох­вос­тим, не зна­ла, де й по­са­ди­ти, чим прий­ма­ти, а те­пер на­зад на­шi! А хто