Читати книгу - "Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової"

кожним днем діяли все лютіше. Комендант Києва Ебергард видав наказ: усіх голубів у місті негайно знищити! «Хто триматиме голубів, буде розстріляний як саботажник» (слово «розстріляний» виділено в тексті наказу. — Авт.). А ось «Попередження», підписане самим Кохом: «Осіб, які зловмисно чи з необережності псуватимуть кабельні дроти чи прилади для передачі повідомлень або будуть знімати кабель чи дріт, який звисає у повітрі чи лежить на землі, вважатимуть винуватими в саботажі і КАРАТИМУТЬ СМЕРТЮ (саме так, великими буквами! — Авт.). Якщо неможливо виявити винуватого, то за наслідки відповідатиме та місцевість, де буде виявлено пошкодження мережі зв’язку»...

Мирні жителі, що зустрічали німців по-різному: хто з квітами, хто просто з цікавістю, а хто похмуро та нашорошено, тепер однаково ризикували бути розстріляними, по суті, ні за що. Часто — як заручники. Не дивно, що у відповідь в Україні став ширшати партизанський рух. У своїх спогадах Шпеєр і Гудеріан слушно пояснювали це «непотрібною жорстокістю» окупаційної влади на чолі з Еріхом Кохом. А генерали Хальштейн і Хойзингер прямо заявили, що дії Коха на українській території є «саботажем воєнних зусиль Німеччини».

Найбільш гостро критикував Коха його безпосередній начальник — рейхсміністр Альфред Розенберг. Він вважав, що слід ставитися до українців доброзичливо, — це забезпечить їхню лояльність і продуктивну працю для блага Рейху. Він настійно давав Коху відповідні вказівки, але той ними нехтував. Кох міг собі це дозволити: він був одним із перших нацистів (партквиток № 90), товаришував із Борманом, а головне, краще за свого міністра знав погляди фюрера. Марно Розенберг жалівся Гітлеру, що Кох «підриває волю населення до праці, називаючи українців колоніальним народом, з яким слід поводитись, як з неграми, за допомогою батога». Фюрер міг підписатися під цими словами, як під власними.

«М’якого» Розенберга судили в Нюрнберзі й 1946 року повісили. А Еріх Кох загадковим чином уникнув шибениці. Після суду він прожив 27 років у в’язниці польської служби держбезпеки в містечку Барчево. Передплачував десятки газет і журналів, дивився кольоровий телевізор — встиг побачити навіть Горбачова... Смертний вирок йому ніхто не скасовував, а не стратили його нібито через стан здоров’я! Це, мовляв, передбачено польським законодавством. Яку ж страшну хворобу у нього виявили? «А це, панове журналісти, лікарська таємниця!». Згодом з’ясувалося, що нацист № 90 мав... виразку шлунка.

У Польщі Кох був причетний до знищення 72 тисяч громадян, в Україні — майже двох мільйонів. Радянський Союз мав усі підстави вимагати видачі Коха для власного суду над ним. Уряд Польської Народної Республіки не відмовив би, звичайно. Проте Кремль цього не вимагав. Він явно не хотів зайвої уваги до Коха та до його діяльності на Україні.

Керівництво СРСР і КДБ безумовно знало, що Коха залишили в живих. Більш того, польська влада ніколи не пішла б на таке без згоди чи прямої вказівки Москви. І тут постає головне питання: кому та навіщо це було потрібно?

Пакет для президента

Відповідь я розраховував знайти на польських веб-сайтах: адже в Польщі замовчати щось було набагато складніше, ніж у СРСР, а до того ж варшавські журналісти неодноразово спілкувалися з Кохом у барчівській в’язниці. «Його не стратили через Бурштинову кімнату! — припускали відвідувачі форумів. — Сподівалися, що вкаже місце, де вона схована».

Тут варто нагадати її історію. Спочатку вона називалася Бурштиновим кабінетом і 1717 року була подарована прусським королем Петру Першому. Дочка Петра Єлизавета, зійшовши на трон, зажадала розширити Бурштиновий кабінет і зробити його ще розкішнішим. З цим завданням блискуче впоралися придворні майстри під керівництвом славнозвісного Растреллі. Бурштинова кімната стала безцінною окрасою палацу в Царському Селі, її називали восьмим дивом світу. 1941 року її захопили гітлерівці й вивезли до Кенігсберга, столиці Східної Пруссії (нинішнього Калінінграда). Там її до серпня 1944 року демонстрували у Королівському замку, а потім, рятуючи від бомб, розібрали і сховали в підвалах. Відтак ящики з нею зникли без сліду.

Кох як колишній гаулейтер Східної Пруссії цілком міг знати її долю. Та чи можна уявити, що він тридцять шість років, із них дев’ять до суду, водив чекістів за носа? Думати так — значить ображати нащадків «залізного Фелікса», адже вони, якщо треба, вміли швидко здобути визнання.

Відомо, що Кох під час слідства підготував «пакет пропозицій» і попросив передати президенту Польщі. Прокурор запевняв, що не надіслав його адресатові, а поховав у шухляді свого письмового стола. Деякі пропозиції Кох позначив грифом «Таємно», було навіть «Абсолютно таємно» в окремому конверті. Прокурор розповідав про це кепкуючи: мовляв, чого тільки не утне, щоб уникнути зашморгу! За його словами, Кох аналізує в тому пакеті політичне становище у Федеративній Республіці Німеччині й пропонує свої послуги. Він, мовляв, може створити там партію з уцілілих комуністів, колишніх рядових нацистів («які подібно до мене, Еріха Коха, боролися за соціалізм») і німецьких протестантів. Ця партія виступатиме за дружбу з Радянським Союзом та іншими соціалістичними країнами. Сам Кох залишиться в тіні, але коли його партія переможе на виборах, він стане канцлером ФРН і підтримуватиме комуністів! Прокурор уїдливо відзначив, що текст ряснів словами «імперіалісти», «прогнилий капіталізм», «торжество комуністичної ідеї» тощо.

Усе це справді було б смішно, якби не два важливі моменти. Не можу повірити, що прокурор насмілився розпечатати й не передати за призначенням адресований президенту «абсолютно таємний» конверт. Адже він добре знав про відповідальність за самоправні дії! Важко повірити і в те, що розумний затятий нацист просто так, ні сіло ні впало, заговорив мовою газети «Правда». Напевно для цього були підстави. Які ж саме?

Радник фюрера

Еріх Кох народився в родині робітника. Вісімнадцятирічним потрапив в окопи Першої світової війни. В його роті було багато соціал-демократів, вони порадили йому читати Маркса та Енгельса. Фрідріх Енгельс сподобався хлопцю більше — пише простіше й не єврей.

Після війни народ Німеччини бідував. Країна платила переможцям величезні репарації. Кох працював стрілочником на залізниці і рахував кожний пфеніг. Йому все більше подобалась ідея відібрати у багатих їхню власність, як це зробили в Росії більшовики. Якийсь час він близько спілкувався з німецькими комуністами і мало не вступив до їхньої партії, але вирішив, що з Розою Люксембург та Кларою Цеткін йому не по дорозі (до речі, Клара Ейсснер не була єврейкою, Цеткін — її прізвище по чоловіку).

1921 року він побачив листівку нової партії —