Читати книгу - "Казки мого бомбосховища"

Допоміг вирішити усі проблеми випадок. Одна з Оленчиних університетських подружок разом із двома своїми хлопцями займалися шахрайством: дівчина через соцмережу знайомилася з якимось чоловіком, вони мило спілкувалися, поступово переходячи до інтимніших розмов, і одного дня вона запрошувала мачо до свого міста. Домовлялися зустрітися в якійсь кав’ярні чи барі, аби потім піти до неї. Рідко хто відмовлявся. Місце і час зустрічі зливалися хлопцям, а подальший розвиток подій був уже справою техніки. Друзі підсідали до лоха, пригощали алкоголем, не забувши вкинути до бокалу снодійне. Дівчина на побачення так і не приходила. За кожного знайденого хлопця Олені пропонували двадцять п’ять баксів. Вона не думала довго і погодилася, жодного разу потім про це не пошкодувавши. Працювали вони обережно, акаунти були фейкові, місто – доволі велике, і їх досі не знайшли. Щоправда, аби у бабусі не виникало зайвих питань, Олена вдавала, що й дотепер скніє над чужими курсовими проектами і грошей їм вистачає на мінімум. Свої гонорари мала ховала під стару половицю біля балкона. «На все свій час», – говорила вона собі.

* * *

Ірина відчинила двері зі спальні, прошурхотіла коридором до ванної кімнати, роздяглася, із зусиллям подолала бортик душової кабіни і стала під прохолодну воду. Вода, як завжди, принесла відчутне полегшення. Закрила очі, пригладила сиве волосся, із задоволенням підставляючи під струмені обличчя. Вода цівками стікала тілом і зникала у каналізаційному отворі, забираючи з собою залишки сну і нічну старечу втому. Ірина вкотре переконувалася в тому, що вода робить людину молодшою.

Раптом у щілину під дверима, невпевнено й ледве відчутно спершу, мов цигарковий дим, пробилася дивна, незнайома досі музика. Спокійні і м’які акорди, такі не схожі на те, що зазвичай слухала Оленка і, тим більше, що воліла би слухати сама Ірина, заворожували. Стара зменшила подачу води, залишивши тільки тоненьку цівочку, і дослухалася.

Музика була водою. Заспокійлива, трошки тягуча і прохолодна, огортала тіло, пестила його. Ірина, дивлячись, як зміліла річка душової води тече рукою від плеча до зап’ястя, відчула, як у ній підіймаються дрібні хвильки задоволення, усі ці давно поснулі і виснажені риби фізичного, чуттєвого кайфу раптом прокинулися і рвонули на поверхню. Їй спершу зробилося лоскотно десь у грудях, а потім уся шкіра вкрилася сиротами.

Ірина поспіхом вимкнула душ, потерла передпліччя долонями, зганяючи мурашок збудження, покректуючи, вилізла і, ще витираючись, несильно штовхнула ногою двері. У шпарину тієї ж секунди увірвалася та неймовірна музика. Ірина завмерла, намагаючись для себе ідентифікувати, які інструменти грають і про що співається, але не змогла: мова була незрозуміла, а в потоці музичних фраз вона зуміла вихопити лише несміливі репліки якихось клавішних.

Зовсім спантеличена, Ірина накинула халат і довірливо пробиралася темним ранковим коридором до Оленчиної кімнати, із кожним кроком до зачинених дверей відчуваючи, як музика стає голоснішою, як вона стає матеріальною, як крадеться з нею разом. Звуки інструментів раптом ніби сплелися у силует, химерний, близький і крихкий. Музика стала зненацька живою істотою, зі своїм невагомим диханням, з ранковим запахом і теплими сонними пальцями. Музика тримала пальці Ірини і тягла її до малої. Уже під самими дверима, в паузі між двома треками, стара оговталася, відчула, як неясна фігура з нею поруч розсіюється на протязі з-під дверей і зникає у коридорних сутінках.

Ірина потягла на себе дверну ручку і несміливо зазирнула до кімнати. У знайомій від дитинства залі царював незвичний, як для двадцятирічної дівчини, порядок. А поза тим – там нічого не мінялося від часів останнього ремонту, себто років уже близько тридцяти, коли не більше.

Канапа, що стоїть тут від створення світу. Вузька провалена канапа, на якій спали її батьки і на якій одного літнього дня ще в попередньому помешканні зачали Ірину; та сама канапа, на якій потім і Ірина вперше пізнала чоловіка; та сама канапа, яка все життя асоціювалася з фізичною насолодою і штовхала на сороміцькі спогади мелодійним скрипом своїх пружин. На ній тепер спала Оленка. Стара на мить уявила, які сни можуть бути у малої на такому ліжку, і почервоніла. Якби вона дізналася, що насправді сниться її коханій онуці, певне, померла би від сорому.

Книжкова шафа на всю стіну. Оленчин дід, Михайло, зробив її власними руками давним-давно. Тесляр був що треба. Шафа і по майже двадцяти роках виглядала як нова. Олена тішилася і поступово заповнювала порожні полиці книгами. Щоразу, коли Ірина приходила до її кімнати, бібліотека займала все більше місця. «Одного дня книжок буде стільки, – думалося бабі, – що спочатку вона забарикадує свою кімнату, а потім і весь коридор, і тоді ми опинимося поза зоною досяжності одна одної. Якщо я помру, то до неї це дійде дуже нескоро».

Письмовий стіл, що під час родинних свят бував столом святковим. У дні, коли сім’я не збиралася з якогось там приводу, він завжди стояв порожній. Ну, хіба що ваза з квіткою або щось таке могло його прикрашати. Але не більше. Ірині подобалося мати в кімнаті великий стіл, де немає нічого зайвого. Це була така собі цікавинка в їхній квартирі, усі звертали увагу на здоровенний стіл площею кілька квадратних метрів, на якому нічого не було. У всіх гостях, до яких запрошували Ірину, всі без винятку меблі були захаращені, заставлені потрібними і непотрібними речами. А в неї був стіл, за яким можна сидіти, не натикаючись руками та поглядом на різний мотлох. Щоправда, як тільки Оленка стала жити в тій кімнаті, на столі миттю поселився її комп’ютер і величезні колонки, з яких мала слухала музику.

Крісло, в якому ще Ірина, а потім її донька Анна, а потім онука Олена просиджували цілі свої дитинства. Коли Ірина згадувала дошкільні роки, то у її спогадах неодмінно було присутнє це крісло, встелене картатим старим покривалом, із підлокітниками, що відриваються від занадто сильного і необачного руху. Читати, дивитися телевізор, дрімати і навіть їсти, за що їй особливо перепадало від матусі, Ірина обожнювала саме в цьому кріслі.

Зараз у ньому, спиною до дверей і обличчям до відчиненого навстіж