Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"

— Обіцяю, — сказала богинька. — Ґаздо, коли ви всілися до столу і стали їсти, то не перехрестилися. Тоді до вас підскочив дідько і почав вам у мисці хвостом колотити. Тому-то я мрукала. А коли газдиня сіла і перехрестилася, то дідько утік. Тому-то я хихотіла.

Господарі дотримали слова і відпустили богиньку, а з тієї пори вже ніколи не забувалися за столом перехреститися. Але богинька потім помстилася їм. Якось вони викупали малу дитину, а чоловік узяв та й вилляв воду після заходу сонця. Тієї ж таки ночі богинька підкралася і замінили їхню дитину на свою. Богиньчині діти мали великі голови, були дуже вередливими, крикливими і завше голодними. Батьки відразу побачили, що то не їхня дитина і знову пішли за порадою до знахарки, а та підказала їм давній спосіб:

— Візьмете велику дерев’яну ложку і бийте підмінча по голові, доки не прибіжить його мати і не поверне вам вашої дитини.

Як стали вони підмінча лупцювати, а воно — кричати, як недорізане великоднє порося, то тут таки й примчала богинька, несучи в руках їхню дитину і стала під милий Біг благати змилуватися.

Відтоді богиньки обминали їхню хату, переконавшись, що ці молоді господарі на кожну їхню капость мають свою раду.

Як мельник оженився

Був собі колись у Зубрі млин, старий млин на маленькій річечці, лотоки його весело торохтіли, жорна справно мололи, а молодий мельник Корній ніколи не сидів без роботи.

Одного разу приїхали до нього на возі якісь нетутешні люди — чоловік із жінкою та юною донькою. Ніколи раніше Корній їх не бачив, а коли спробував поцікавитися, звідки вони приїхали, то не почув нічого конкретного. Мали вони по мішку жита і пшениці, мельник взявся до роботи, але очі його несамохіть увесь час зиркали на дівчину. А та була така гарна, що тільки милуйся.

Корній намагався її розговорити, але з того нічого не вийшло, бо дівчина тільки усміхалася і ховала соромливо погляд. Аж шкода йому стало, що так скоро зерно змололося. Він поміг їм завантажити мішки на воза і знову запитав:

— То звідки ж ви?

— З-за лісу, — буркнув чоловік і цьвохнув батогом коней.

Корній доти проводжав їх тужливим поглядом, аж поки вони не зникли на лісовій дорозі.

Минув з тих пір місяць, а дівчина не полишала думок молодого мельника. І вдень про неї думав, і вночі вона йому снилася. Тільки й мріяв, щоб ті дивні люди знову приїхали.

І ось цей день настав. Трійця знову прибула до млина з двома мішками жита і пшениці. І знову мельник пробував розговорити дівчину, та у відповідь була лише мовчазна усмішка. Батьки її теж були маломовними і відбувалися короткими фразами. І тільки коли вантажилися на віз, чоловік сказав мельникові:

— Бачу, ви оком накинули на мою доньку?

— Та що там накинув! Я через неї голову втратив.

— Ну, коли так, то готуйся до весілля. За тиждень у суботу приїдемо з молодою.

Дівчина знову ані словечком не озвалася, а чоловік цьвохнув батогом, і віз потрюхикав дорогою в напрямку лісу.

Корній настільки був ошелешений словами дівчиного батька, що не відразу спромігся щось уточнити. Ба й справді: у тамту суботу має бути весілля, а до церкви ще ніхто заповіді не дав. Та і як дати, коли він не знає її імені? Ото халепа!

Мельник хутенько осідлав коня і помчав навздогін, він проїхав увесь ліс, але не натрапив і на слід таємничої родини.

Ну, та нічого робити. Пішов мельник до церкви і попросив пароха повінчати його наступної суботи, а цієї неділі оголосити заповідь. Парох довго впирався, бо за традицією такі заповіді мали оголошуватися три неділі підряд, а не одну, але коли хлопець пригрозив, що поїде до Львова, а там уже напевно таки домовиться про шлюб, отець погодився. Одна тільки ще перепона зосталася — ім’я молодої. Парох тут вперся уже не на жарт і Корній сказав:

— То нехай буде Олена, — випалив перше, що на гадку спало.

— Як то нехай буде? — здивувався парох. — То Олена вона чи не Олена?

— Та Олена, Олена.

Так і записали. Наостанок отець нагадав, щоб перед шлюбом молоді прийшли на сповідь.

Корній став готуватися до весілля, а що він був сиротою, то приїхали його тітки й взялися порядкувати у хаті та на обійсті, а в суботу уже пекли і варили усе, що заведено.

Зранку у неділю Корній, святково вбраний, уже виглядав молоду. Уся його родина й гості намагалися вгадати, хто ж то така ота таємнича Олена, але ніхто нічого певного сказати не міг, а молодий і сам нічого певного не казав.

Аж от нарешті закурилося на гостинці, і до церкви під’їхало з десяток заквітчаних бричок, запряжених вороними кіньми. Усі тільки ахнули, побачивши, яка молода гарна. А яке коштовне вбрання було на всіх, хто з нею прибув! Здавалося, що то приїхало неабияке панство.

Корній узяв дівчину за руку і повів до церкви, а дорогою поцікавився, як же її звати.

— А як ти сказав священикові?

— Сказав, що ти Олена.

— Так і є, — усміхнулася вона.

Корній здивувався, але змовчав, та коли вони пішли до сповіді, дівчина сказала, що вже висповідалася і вдруге цього робити не збирається. Парохові усі ці дивацтва вже обридли і він тільки рукою махнув. Висповідав Корнія і почав молодих шлюбувати. Час від часу мружив очі, тер їх кулаками і мовби хотів уважніше приглянутися до молодої та її родини. Здавалося, ніби він не вірить власним очам, але що йому там ввижалося, так ніхто й не довідався, а сам панотець нікому з тим не звірився — мало що старим очам примариться.

Родичі молодої приїхали не з порожніми руками, а привезли з собою багацько наїдків та напоїв, яких ще в Зубрі ніхто ніколи не бачив. Відразу було видно, що то заможна родина. Дивно тільки було, що їли вони і пили лише те, що самі з собою привезли, а іншого вгощення не торкалися. Панотець і тут, сидячи за столом, мружив очі, тряс головою і, мовби очам своїм не вірив. Щось він бачив таке, що іншим було недоступне, але, вважаючи, що це тільки марево, нічим себе не зрадив.

По весіллі батьки Олени залишили молодому подружжю багато грошей, і зажили