Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"

Минали роки, в молодої сім’ї з’явилися діти, батьки Оленині не забували їх провідувати і дарувати гостинці та гроші, і ніщо не віщувало якихось особливих змін.

Та от старий парох, відчуваючи свою смерть, закликав Корнія до себе і нарешті признався у тому, що йому ввижалося під час шлюбу й весілля. А бачив він якихось дивних істот, а не людей, а на столах поруч з людськими звичними стравами стрибали жаби, тріпалися пуголовки, снували павуки, повзали мухи і жуки, звивалися гусінь і хробаки. Що то могло бути, парох не міг пояснити, але на всяк випадок дав Корнію святе миро і сказав, аби той помастив ним очі, коли приїдуть батьки дружини.

Корній так і вчинив. Діждавшись приїзду старих, він помастив миром очі, і вмить його охопив жах: Він побачив не людей, а волохатих істот, які лише скидалися на людей, але були геть зарослі шерстю і мали довжелезні носи та короткі хвости з китичкою. Волохатою була і його Олена, і ніс у неї був, як ковбаса, а з-під сукні визирав хвіст. Вона і близько не була такою красунею, яка йому раніше ввижалася. Та найстрашніше виявилося те, що й діти їх були вкриті шерстю, хоч і не такою густою, і носики у них були менші, і хвостики, але все ж вони не були людьми. А серед гостинців, які привезли тесть і тестьова, було саме сміття — шматки моху, кори, кошики, повні жаб, жуків і всілякої нечисті.

Корній не міг стримати свого великого здивування і стояв, остовпівши, не знаючи, що має чинити. Лісниці, а то були вони, зауважили його стан і зрозуміли, що таємницю їхню розгадано.

— Ну, що ж, — озвався батько, — тепер ти знаєш, хто ми. Але ж ти любиш нашу дочку?

Корній мовчав, волохата і хвостата Олена не викликала у нього теплих почуттів, хіба страх. Тоді до нього підскочила мати і тернула йому по очах мокрою хустиною — враз видиво зникло і знову перед ним постали звичайні люди — і старі батьки, і вродлива дружина і чепурненькі кучеряві діти. А на місці жаб і жуків красувалися звичні смаколики.

— Корнію, — пригорнулася до нього Олена, — що з тобою?

З тих пір Корній часто поринав у задуму, а дружину, бувало, що й лупцював, а вона усе покірно зносила і ніколи йому ані словом не перечила. І це його особливо дратувало, бо хотів би, щоб і вона на ньому зірвалася та щоб нічого його не стримувало у його гніві. А ця покірність знезброювала, не дозволяла вирватися його люті до решти і він мусив носити її у собі до наступного разу.

Одне слово, йому тяжко було змиритися з тим, що породичався із лісницями. Але що мав робити? Та й старі їх усім необхідним забезпечували — не життя, а благодать. Як було з тим усім попрощатися?

Якось верталися Корній з Оленою з ярмарку, і їхня бричка застрягла у болоті. Скільки Корній не лупцював коней, скільки не смикав за віжки, мало сам не впрягався, та все намарне — бричка ані руш. І тут озвалася нарешті Олена:

— Що ж ти за чоловік, що такій дурниці не зарадиш?

— Ой, хто б що казав!

— Ну, гаразд. Доведеться тобі показати, як це робиться.

Вона підійшла до брички, одним різким рухом висмикнула колесо з болота і попхала бричку вперед. Коні виїхали на дорогу і стали. Корній роззявив рота і подих затамував.

— Ну що, поїхали? — спитала Олена, мовби нічого особливого не сталося.

— А... але ж ти й моцна кобіта! — пролопотів він. — Чого ж ти... чого ж ти...

— Що? Чого я тобі піддавалася, коли ти мене духопелив? Це тебе цікавить?

— А-ага... Ти ж могла мене одною рукою... як оцю бричку...

— Могла. Але знаєш, чому я цього не зробила? Тому, що ти батько моїх дітей і я кохаю тебе. Ось чому. А тепер поїхали.

Ну, відтоді Корній уже ніколи не смів руку на жінку підняти, а про те, ким насправді вона є, і думати перестав. Та й яка врешті-решт потреба про це думати. Головне ж у тім, що його очі бачать.

Плачка

Це вродлива жінка у білій, наче сніг, сукні і в чорній хустині на голові, з дуже сумним обличчям і заплаканими очима. З’являється вона найчастіше в будинках, де ніхто не мешкає, у пустих церквах, на руїнах. Бачать її також на полях після заходу сонця, як вона сидить на камені і зітхає, і заливається сльозами.

Понад сто років тому дорогою з Брюхович плентався убогий сліпець з хлопчиком-проводирем. Коли вони вийшли на Голоско, то хлопчик побачив стару перехняблену на один бік корчму без вікон і дверей, зарослу плющем та іншим хабаззям. Довкола корчми всихався колишній сад, який теж потопав у бур’янах. З будівлі долинало якесь хлипання, чиїсь нарікання, і сліпець подався туди, в надії на милостиню.

— Там самі руїни, — сказав хлопчик, — ніхто там не живе.

Але сліпець ішов на голос і, коли вони відчинили двері, то хлопчик побачив молоду жінку в жалобній сукні.

— Моліться! Моліться! Моліться! — промовила жінка і, сипнувши старому цілу жменю золотих монет, зникла.

Монети виявилися дуже старими і виглядали так, ніби сотні років пролежали у землі. А за кілька днів після цього почалася Перша світова війна. Та це й не дивно, бо Плачка частенько з’являлася саме перед якимсь нещастям, моровицею або війною, оплакуючи майбутні жертви.

Скарб у каплиці

Плачка може з’являтися також там, де закопані скарби. На Клепарові стояла колись стара понищена каплиця. Неподалік була убога хатина городника, який жив лише з того, що вдалося виростити на схилах пагорбів та вторгувати на ринку. Городник був дивакуватим чоловіком зі своїми усталеними примхами і звичками. Жив він самотою, цурався людей, а у вільний час намагався сяк-так підлатати каплицю, аби вона до решти не розвалилася.

У тій власне каплиці не раз люди бачили плачку. Чутки про її появу ширилися околицею, аж поки трійця личаківських батярів не вирішила прийти з лопатами до каплиці і спробувати пошукати скарбів.

Місцевість там була досить непривітна, похмура, людина з міста неодмінно почувала