Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

***
Навіщо їй, чорт забирай, стільки м’яса?!

Мені довелось йти пішки через два села, кілометрів десять не менше, в магазин за тим м’ясом! При чому за останні п’ять днів вже шостий раз ходила туди. Навіть м’ясник в лице уже впізнає і знає навіщо я прийшла. З кулька виглядає яловича кістка, вона так тхне, навіть при тому, що не тухла, що мене нудить. Навіщо їй стільки кісток і м’яса? В неї та готувати нема де, пічки нема, світла й електрики теж, тільки криниця і туалет в чагарнику. Все що я їла за останній час – це булочки й чипси з селищного магазину, уже дивитись на них не можу. А що ж тоді сама бабка їсть? Хоча я її майже і не бачила за ці дні. Лякає той спокій, з яким батьки говорять зі мною телефоном. Їх єдиний син, улюблениць мами, за тими клятими дверима уже стільки днів, а вони спокійні. Зовсім спокійні, наче нічого не сталося, а саме страшне те, що мама не питає де її синочок. В ті рідкі розмови, коли тато дає їй трубку, попри її марення й бормотіння, у неї зрідка появляється побажання, щоб я вернулась додому. Тільки я. Моторошно, наче моїх батьків хтось підмінив і я зовсім не розумію що кається. Все, що мене відвертає від цих думок, це поле і картопля, котру я копаю для бабки після обіду. Раніше мені здавалось, що того картопляного поля багато, та половини уже нема, а мішки стоять у сараї. Погода з кожним днем стає гіршою. Уже не так тепло, сьогодні взагалі весь день збиралось на дощ, вітер віяв такий сильний, що волосся весь час лізло в очі, нервуючи не менше чім сморід проклятих кісток.

Все-таки, навіщо їй стільки м’яса? Щодня купую: три кілограми яловичини, два кілограми свинини й п’ять кілограмів яловичих кісток. Кожного проклятого дня зриваю собі спину, намагаючись все це донести, так що опісля рук не відчуваю. Та головне, куди все це дівається? Адже в хаті ні холодильника, ні електрики немає, та й заносить вона цей тяжкий пакет в кімнату де Іван начебто є. Іван все це з’їдає: сирим і з кістками?! Боже, від цієї думки мурашки по тілі. Дурна думка, дуже дурна.

Головне, що я майже добралася до хатини відьми. Лишилось тільки піднятися на пагорб, та сил нема. Зупиняюсь передихнути біля великого куща бузку, що біля дороги. Ой лишенько, як спина ниє, а руки в відмітинах від ручок кулька. Якщо мені ще хоч раз прийдеться йти за цим м’ясом, я чесне слово, буду лютувати! Якби це смішно не звучало з моєю фамілією. До речі про це, змахнула піт з лоба та так й застила, дивлячись в сторону хатини. Спочатку подумала – здалося, примарилось бідолашній від втоми, та ні. Навіть з зором наче все у порядку, та бачу те, що бачити не можу. Три величезні істоти вийшли з лісу до хатини – чим не причина засумніватись у своєму зорі та маренні? Великі, настільки, що я не впевнена, що ведмеді за них не менші, тому, що ніколи не бачила їх наживо. Навіть поруч зі старою хатиною вони здавались неправдоподібно великими. Звичайно, я не впевнена, та ці істоти чимось схожі на вовків, дуже великих вовків, що я бачила в якось фільмі, та ці більші й справжні. Хіба такі великі взагалі бувають? Чи може це просто обман зору? Не дарма ж кажуть: в переляку великі очі. От і я злякалася, тому і бачу все не так, як є насправді? Страх підказав мені не перевіряти, що то таке є, а сховатись під кущем, так я й зробила. Повільно, кинувши кульок у дороги, залізла під кущ. Він, звичайно, мене не спасе, але хоч приховає мою присутність. Всього здоровенних вовків було троє. Один із них був менший чим інші, каштановий, з рудою плямою на потилиці. Він робив щось дивне, дивне настільки, наскільки може бути для величезного вовка – заглядав у вікно хатини. Другий, з шерстю шоколадного відтінку, щось роздивлявся в лісі, майже повністю відвернувшись від хатини. Все це було настільки ненормально, що я майже почала задумуватись про те, чи в мені не прокинулась хвороба моєї матері, що насправді було набагато страшніше ніж побачити наяву трьох здоровенних вовків. Двері хатини відкрились, з хатини вийшла бабця у квітастій хустці й моє серце на хвилину замерло від страху за неї. Найбільше вразило те, що стара зовсім не злякалася трьох величезних істот на своєму подвір’ї. Навпаки: вона безстрашно крикнула щось. Зовсім страх втратила? Вмерти хоче? А як тоді Іван? Що з ним буде? Вона навіть двері за собою не зачинила, туди уже перший вовк заглядає.

«…поки вони не прийдуть» - пролунали в голові ті дивні слова, що говорила бабка в той день, коли батьки поїхали.

Так це вони? Нащо їм мій брат? Серце замерла від жаху, може відьма хоче їм його згодувати? От вона його і відокремлювала м’ясом і кістками. Стара відьма! Ні, цього не може бути, просто не може. Хоча зовсім недавно я переоцінила свої критерії того що може і не може бути в цьому світі. Що ж мені робити? Бігти в село за допомогою? Поняття не маю, що там буду говорити, а якщо мене помітять ті страшні істоти? Все це промайнуло думками у моїй голові, поки з хатини не вирвався ще один вовк. Він відштовхнув того першого, що заглядав у вікно й двері. Новенький не був таким, як інші: ходив як людина, мав густу чорну шерсть, і був більшим чим інші, а від того здавався дуже неповоротким й знайомим. Чому так, я майже одразу зрозуміла, тому що той четвертий вовк то і є мій брат Іван. Від жаху схопилася за серце. Так, я його не бачила майже тиждень, й з останнього разу він мало був схожий на себе звичайного. Що ж ці істоти з ним зроблять після того, як він відштовхнув одного із них? До брата пішов третій вовк. До цього він стояв у тіні лісу, але я змогла його побачити через білосніжну шерсть. Я моргнути не встигла, як обоє вовків кинулись один на одного, здійнялась пилюка, що роздивитись щось було тяжко, та і я замружилась від страху. Не знаю скільки часу вони бились, та коли я відважилась відкрити очі, усе вже закінчилось. Четвертий вовк, мій брат, уже стояв не як людина, а як звір на чотирьох лапах. Всі четверо стояли по різні сторони й ричали один одного, так що від цього жахливого звуку по спині стікав холодний піт. Не знаю скільки це продовжувалось, але майже одразу той, у кого шоколадна шерсть, завив налякавши мене мало не до серцевого нападу. Згодом до нього приєднались і інші вовки та від їх завивань голова наче готова була лопнути. Самим останнім завив білий вовк, і то він робив це якось не охоче, після чого виття припинилось. Звірі подались у ліс, перед хатиною лишилась тільки бабка і білий вовк, Івана вони забрали з собою. Вона сказала йому щось, після чого пішла в хату, наче нічого не сталося.