Читати книгу - "Матінка Макрина"

А наступного дня Семашко, виспавшись на монастирських перинах, наказав нас вивести на двір і там збатожити, а сам стояв у вікні й насолоджувався цим видовищем. Отак приїхав по перемогу над нами, сподіваючись, що ми полагіднішаємо від канчуків і голоду, а тепер єдиною платою взяв нашу кров. Він поїхав, вишпетивши Михалевича, який гнувся перед ним у поклонах, немовби Найяснішого Пана в цьому віровідступнику побачив. Але не встигла єпископська карета зникнути за поворотом, Михалевич зняв з обличчя гидотну маску люб’язності й заходився над нами знущатися ще більше, ніж колись, і то не тільки кийком б’ючи, як досі, а й кидаючи в нас камінням. І, бувало, він так забувався в цьому киданні, так розігрівала його кров, яка текла по головах, рясах і обличчях сестричок моїх любих, що весь червонів і ледве хапав повітря — це його, зрештою, і привело, гадаю, до огидної смерті.

Розділ IV

Це після жандарма в мене хворі ноги і шрами; після кайданів, у які він мене закував і тримав прикутою, скільки йому хотілося. Я думала, що у в’язниці, у казематах закінчу — він повів мене, тримаючи за руку, через частину міста, а я роздивлялася навсібіч з-під повік, сором’язливо опущених: до якої в’язниці він мене тягне, де чекає на мене келія та сінник! Але ми йшли далі, через місток, на передмістя, вздовж зігнилих стін і спорохнявілих парканів, ковзаючи підталою кригою, поки не дійшли до маленького будинку жандарма, де в єдиній кімнаті помирала старенька мати, а сестра-кретинка, яку ганяли з місця на місце, ховалася по кутках і накривалася шматком витертої ковдри. Він потягнув мене далі — сестра скулилася ще сильніше, а мати навіть очей не розплющила — через скрипучу хвіртку до садка, бо там, у маленькому, як носова хустинка, садку, мав жандарм повітку. І в цій повітці він прикував мене до стовпа. Оце — твоя покута, — через той шрам, що йшов аж до рота, він говорив нерозбірливо, — це твій щоденний піт, так ти спокутуєш свої злочини, якими ти образила Господа Ісуса Христа, вже я тобі прищеплю засади. І прищеплював — день у день. Потім і тиждень, і місяць, другий, п’ятий. Спочатку — якщо я не спала, то уважно прислухалася — скрип садової хвіртки, потім кроки по м’якій землі, відмикання колодки, брязкіт скобля. Я знаю це напам’ять, дотепер, одне за другим, як слова вироку. І його карк я пам’ятаю, складки на карку; і твердість кулаків, і ваготу, якою він нависав на мене, прибиваючи тілищем до долівки раз по раз, і силу. Це він мені зуба вибив, а я той зуб, лежачи обличчям навзнак, прим’ята, узріла на брудній долівці, такий закривавлений, я трохи простягла руку, схопила — і так тримала, і так затискала, поки жандарм не кінчив, застібнув ширінку на штанях, затягнув клямру в ремені й вийшов, брязнувши скоблем. Наступного дня він сказав: Я мусив тобі вибити зуба, бо ти противилася справедливості. І далі справедливість чинив. Скрип дверей, кроки по землі, колодка, скобель.

І от одного разу нібито той самий скрип, але кроки повільніші, несміливі. І довга метушня з колодкою та скоблем — і ця фігура на порозі, яку я спочатку сприйняла за привид: довгі шати до землі, покручене тіло, голова, схована під каптуром. Чернець, привид? Але це була сестра, загорнута в ковдру сестра-кретинка, яка, мабуть, викрала в жандарма ключ і прийшла мене звільнити — саме тоді в одну мить я під тією шматиною, у тому побитому, потворному обличчі побачила ангела, який до мене зійшов; який, може, багато років страждав у цьому страшному тілі, щоби тепер мене звільнити; тихцем, на мигах я показувала, що слід з кутка принести, і, надсаджуючись, вивільнила врешті-решт ногу з кайданів, покалічивши її, але одним каліцтвом менше, одним більше! Ми пройшли через будинок, у якому вона навмисно залишила прочинені двері, щоб ними занадто не скрипіти, обминули жандарма, який лежав обличчям на столі, з бичачим, складчастим карком, що вилізав із розстебнутого мундира, як тісто з діжки, обминули його нерухому матір — лише коли ми зупинилися біля паркана, я побачила, що вона стоїть. І далі не піде. Вона залишиться, дочекається ранку, прийме удари за те, що мене випустила, і буде там жити аж до самої смерті. Я тягну її за руку, але вона вперлася плечем у дошку і крутить головою під ковдрою. Отоді-то я стала перед нею навколішки й поцілувала краєчок тої ковдри, бо лише тоді зрозуміла її жертву. І я пішла.

*

Отак я стояла одна перед усім світом із його містами, мурами, з його казематами й арміями, стояла одна перед заповненими складами, з яких мені нічого не перепало, перед великими родинами, жодна з яких мене не пригорнула, перед князями й офіцерами, і єпископами, і настоятельками чернечих орденів, із яких усі відмовили б моїй просьбі. Я вже колись жила одним днем, як миша, що зранку до вечора шукала окрайця, окрушини, горішка, приглушуючи голод тим, що знайшла, а якщо не знайшла — голодувала до ранку наступного дня, коли знову рушала вперед, винюхуючи й виглядаючи. Але тоді я принаймні мала ту нору на Заріччі, під Бернардинським цвинтарем, нору, з якої виходила, у яку поверталася на смерканні, де мала кілька тих неполаманих Вінчем речей, трохи найубогішого дріб’язку; а тепер — зовсім нічого.

І справді, я прокралася на Заріччя, невпевнена, чи жандарм там на мене не чекає, і справді, я дійшла до своєї хатинки — але там не хата, а руйновище, все давно розікрадене, розбите, навіть дошки з даху відірвали й занесли на опалення. Вочевидь, єврейський рукавичник, що мені цю халупу орендував і який віддавна кашляв і харкав кров’ю, помер, поки я сиділа в жандарма в неволі. Під клубком ганчір’я, яке колись було моєю сукнею, знайшла хрестика на двох камінчиках — і ту єдину річ з усього свого життя, з тих довгих років я забрала, загорнула в хустку і сховала за пазуху. Від землі тягнуло вологою, я загорнулася в лахміття, присіла навкарачки у провалині зруйнованої