Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

- Спершу ми хотіли вичистити хату від боярина і зробити в ній засідку, але вирішили, що воно занадто ризиковано, - Почав говорити Іван, - Тому прийняли рішення поставити кількох людей дорогою, аби потім замкнути кільце.

- Врешті, лишній ґвалт нам не потрібен, - Добавив Євтим.

- І лишні свідки, - Закінчив Свирид, - Рішення правильне і я його приймаю. Якщо той боярин на своєму пузі матиме хоч одну царапину, опозиція матиме пряму причину пустити людей за ґрати, і окремих на шибеницю, - Полковник дивився на полум’я свічки, яке легко освітлювало край карти, - А от якщо зникне посланець з листом, на якому буде підроблений наказ і підпис царя, рипнутися вони навіть не посміють.

Тиша після слів Свирида на цей раз не була понурою, радше необхідною. Допомогла зібрати думки в купу і краще візуалізувати майбутні дії.

Свічку, на яку полковник щойно дивився, він підсунув ближче.

- Хутір Никинова знаходитиметься західніше Чугуєва, - Свирид окреслив місце на карті кусочком вугілля, - Він не надто великий, знаходиться на галявині в середині лісу, гарне місце, щоб заховатися і чекати.

Георгій, який до цього уважно слухав, важко видихнув, почувши слово «Чекати». Свирид не дивлячись на нього, сказав.

- Не дуй щоки, Георгію. Посланці мають спритних коней, від міста до міста їм треба вдвічі менше часу ніж нам.

- Підтверджую, - Повільно кивнув головою Євтим, наче згадавши схожу історію з минулого.

Свирид випрямився і промовив.

- Просто зараз цей посланець має виїхати з резиденції, дорога в нього більша, то ж ви, панове, встигнете ще до приїзду.

Присутні в казармі уважно дивилися на полковника, усі, Євтим Свита, Іван Строгий, Дмитро Чорновода, Богдан Вихрист, Тарас Лютний, Андрій Бурлак, Георгій Драга та Яким Глондар.

- Якщо звичайно, не буде оказій, - Обвів поглядом Свирид.

Тарас з Андрієм легко всміхнулися.

- Не буде, запевняю, - Сказав Іван.

- Чудово, тоді панове, на добраніч. Відправляйтесь як зійде сонце, - Полковник скрутив карту і передав її назад Дмитру.

Братство схилило голову і Свирид виходячи, взяв за плече Якима.

- Щасти, сину.

Ще спляче місто, вулицями якого недавно проходив Яким в пошуках усамітнення і спокою, могло прокинутися від стукоту копит по рівній кам’яній дорозі, але не прокинулося. Ранкове проміння сонця подолало бар’єр горизонту і освітило небо легким жовтим світлом. Гін підкованих коней проносився навіть до закритих підвалів, чітким, дзвінким звуком віддаляючись рівно на стільки, на скільки вершники встигли пробігти.

Можливо спляче місто й хотіло дізнатися, що то за спіх, хто мав намір відривати сон, але не дізналося, залишившись при своєму й тому, що вдень не пам’ятатиме.

***

Софія обережно відкрила калітку, пройшла кілька будинків і зупинилась біля старої кам’яної огорожі. Знайшла поламану щілину, яку так ніхто й не заклав, пішла на витоптану стежину, що вела до невеликого горбка.

Ранковий туман вже опустившись на землю, здавався менш чарівним, якби не насичений оранжевий колір сходу сонця.

Вона стояла склавши долоні, на самому верху, думаючи, уявляючи і сподіваючись.

***

- Оранжевий схід сонця, - Зауважив Євтим, намагаючись сказати, щоб почули всі несучись на конях, - Що б воно означало?

- Я не вірю в забобони, Євтиме. Не вірю, - Відповів Яким.