Читати книгу - "Сіль для моря, або Білий Кит"

— Думай, що говориш! — пхикнула Юля. — Вона просто дала мені води. От курка дурна, вчепилася чомусь…

— Тебе саму лишати не можна, — з полегшенням усміхнулася Маринка й узяла сестру під лікоть. — Одразу всякий непотріб чіпляється! Ходімо додому, мама таке кубете[4] ­спекла — закачаєшся!

— Я щось не хочу, — ледь хитнула головою Юля. Ще один такий напад вона точно не витримає.

— Ой, припини! Ходи, від одного шматка нічого тобі не буде! — Маринка схопила сестру за руку. Юля намагалася встигати за близнючкою, але ледве пересувала ноги. В колінах усе ще відчувалася слабкість, вони згиналися за кожним кроком. У роті було гидко й гірко — не допомогла навіть Лізина вода. Але це було не так страшно. Мамине кубете… Зараз вона поїсть трішки. А потім, коли ніхто не бачитиме, доїсть усе. Юля перевела погляд на свої руки: лак на нігтях був обкусаний і здертий. Треба сьогодні замалювати, а то Марина знову почне діставати. Більше вона собі пальці в рота не запхає. На цій думці шлунок знову засудомило. Юля стиснула зуби. Треба щось інше. В аптеці скаже, що мама просила купити. Разом із сечогінним і проносним купить якихось таблеток для годиться. Тільки недорогих. Дівчина підбадьорливо усміхнулася до себе. А жирна нікому не скаже, не посміє сказати!

У цей час захекана Ліза вже добігла до спортмайданчика. Біля баскетбольного щитка двійко спітнілих хлопців по черзі підбігали до кошика і високо підстрибували, забиваючи м’яча зверху. До випадкової глядачки їм було байдуже. Дівчина дивилась за впевненими чіткими рухами гравців і намагалася втишити дихання. Добре, що вона вчасно побачила Маринку. Близнючка ніколи не ску­пилася на слова і могла геть зіпсувати день. І чого вона полізла до тієї Юлі? Знайшлася тут добра фея! Забути! Забути все, що бачила!

Стукіт баскетбольного м’яча припинився. Хлопці витягли однакові сірі рушники і жадібно присмокталися до пляшок із водою. Один із гравців привітно кивнув Лізі:

— Мала, хочеш кинути? Можеш узяти м’яч!

— Дякую, мені вже треба йти, — відступила назад Ліза. Ще й тут зганьбитися! «Треба йти», — наказала собі дівчина і зробила крок.

— Ай! — Нога втрапила на щось тверде, і Ліза мало не впала. Вона відступила назад і схилилася над знахідкою: під ногами лежав брелок. Дівчина розглядала металевий футбольний м’яч, причеплений до срібного ланцюжка без ­застібки. Напевно, відірвалася. Ліза взяла брелок до рук. Такий, як у Білого Кита на фото. Як дивно…

— Де ти це знайшла? — Від несподіванки дівчина підстрибнула і обернулася. За крок від неї стояв Макс.

— Пробач, я тихо підійшов, — хлопець розгублено почухав голову. — А це моє. Я вчора загубив.

— Твоє? — Ліза опустила брелок на простягнуту долоню хлопцю.

— Ага, застібка порвалася. Добре, що знайшовся. Це мій талісман, — усміхнувся Макс.

— Талісман? — перепитала дівчина. Поруч із однокласником слова важко складалися в речення.

— Щоправда, він допомагає тільки на футболі. Шкода.

— Не треба шкодувати, — вихопилося в Лізи. Вона запхала руки в кишені й гарячково стиснула камінець-кита. З ним вона несподівано відчула себе сильнішою.

— Ти про що?

— Не треба шкодувати про те, що від тебе не залежить. — Дівчина спіймала себе на думці, що вона зараз говорить, як Аня. Не вистачало тільки, щоб за спиною шуміло море. То он воно як — радити щось іншим. Цікаво…

— Ну, ти загнула…

— Одна моя знайома — вона, правда, дивачка, але це навіть весело, — казала мені, що ми самі можемо змінювати своє життя.

— Скажеш теж, — Макс реготнув. — Змінювати життя. Як круто звучить! А ти своє змінюєш? — Він побачив, як Ліза миттєво змінилась на обличчі. — Я цей… Не те мав на увазі…

— Тоді що?

З-за будинку школи вигулькнуло сонце, і його промінці впали на волосся дівчини. Брюнет задивився на сонце і несподівано промовив:

— У тебе сонце у волоссі…

Ліза зашарілася. Сонце у волоссі. Неочікувано для Макса. Раптом її осяйнуло. Кит завжди називав її сонячною. То, може, Макс — це і є Білий Кит? Щоки несподівано спалахнули.

— Мені час, пошта скоро зачиниться. Па!

— Па, — затулив очі долонею розгублений Макс. Що на нього найшло? Але на мить йому здалося, що ця дівчина справді купалася в сонці. Не схоже на нього. Завібрував телефон. Викликала мама. Хлопець стиснув зуби. Напевно знову посварилась із батьком і проситиме, щоб він став на її бік. Сонце знову сховалося за будинок. Думки теж одразу стали сірими. Їхня родина вже давно дала тріщину. Мама звинувачувала батька в його постійних роз’їздах, а батько відповідав, що мусить бодай якось крутитися в тому житті. Для нього родина означала статки, можливість мати все, а мама просто хотіла, щоб він був поруч. Та й сам Макс теж. За останній рік вони бачилися двічі — на Різдво і на Великдень, та й то поспіхом, мигцем. Хіба за два дні встигнеш відновити родинну любов? Так, батько ні в чому не відмовляв — футбол, онлайн-курси мов, гітара — хоч би що захотів син. Макс скуйовдив волосся. Коли маєш усе, чомусь нічого не хочеться. А для того, аби щось змінити, — сонця замало. Хлопець стиснув брелок у руці. Здається, він забув їй подякувати. Зробить це наступного разу. Макс пішов у бік домівки, розтягуючи дорогу. В навушниках грало щось оптимістично-настроєве. Подібне до сонця.

Тільки-но хлопець зник із поля зору, Ліза видихнула. Серце калатало, як навіжене. У піднесеному стані отримала альбом на пошті, ледь устигнувши до закриття. Невдоволена поштарка щось бурмотіла про те, що її роботу ніхто не цінує і вона не повинна обслуговувати малоліток у позаробочий час, але Ліза все пропускала повз вуха. У дівчини в голові крутилася найбільша загадка її життя і відповідь, яка одним рухом перекидала все догори дриґом. Білий Кит — це Макс, Макс — це Білий Кит. Не може бути! Чи може?

Ліза йшла додому, подумки перебираючи всі факти, як намистини. Чорне волосся в Макса, на фото Кита — теж темне волосся, хоч і погано видно колір через сонце. І тут знову сонце! Макс теж розумний і говорить схоже. Футбол — обидва грають у футбол. Ось лише про гітару нічого не відомо. Як би це запитати в Макса? Чи, може, одразу написати Киту? Дівчина нервово розсміялася і затулила собі рота. Цікаво, що буде, якщо вона просто напише йому: «Привіт, я знаю, хто ти». Він відкриється? Чи, може, краще не треба? Може, він поки не хоче відкриватися, а її дурна цікавість усе зіпсує? Ліза застогнала. Чому все так важко? Стільки всього сходиться!

Ліза не пам’ятала, як дійшла додому і скільки часу сиділа із ноутбуком, поїдаючи все, що потрапило їй під руки, і розглядаючи фотографію Кита. Вона втоптала всі свої запаси шоколаду й цілу гору хрустких грінок, умокаючи кожну в банку «Нутелли», і навіть не помітила смаку. Голова пухла від несподіваних відкриттів. Брелок був такий