Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф 📚 - Українською

Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У давній давнині були створіння" автора Кіяш Монсеф. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 100
Перейти на сторінку:
з рентгенівської трубки, рецепторної пластини на регулюючому кронштейні й монітора для показу зображень. Зорро виявився зговірливішим, ніж більшість тварин. Всього за кілька хвилин у мене було три знімки його грудей під різними ракурсами. Я підняла Зорро з процедурного столу й обережно поставила на підлогу. Він сидів біля моїх ніг і спостерігав, як я виводила зображення на екран і проклацувала їх, силкуючись осмислити побачене.

Під смугастою, як у зебри, грудною кліткою, було серце Зорро — темна, напівпрозора плоть, підвішена в блідій, молочній масі органа. З іншого боку, кровоносні судини й аль­веоли, що розгалужувалися на тлі його легень, нагадували крила ангелів. Крізь сегменти спинного мозку я могла простежити доріжку з нервів, що піднімалася до його мозку. Ким би не вважала його Меллорін, усередині Зорро був майже таким самим, як і будь-який інший дрібний ссавець.

Бурштинові очі Зорро зустрілися з моїми. Йому було байдуже, що я досі не маю жодного уявлення, що мені робити з клінікою. Його не бентежило, що я майже весь час злюся. Його не хвилювали борги чи іпотечні кредити. І його не зачіпало те, що я приховувала від своїх близьких. Коли тварина дивиться на тебе, вона не бачить усіх труднощів твого життя. Вони бачать тебе такою, якою ти є в цей момент, і їм не соромно, і не страшно.

Я майже нічого не тямила в рентгені, але дещо виділялося. Яскрава пляма, якої, мабуть, не повинно було бути. Тонка, темна, хвиляста лінія викликала підозру. Загальний стан його грудної клітки мав не зовсім добрий вигляд. Я була майже впевнена, що всі показники були важливі. Але більше я нічого не знала. Ми дійшли кінця моєї ветеринарної експертизи. Я вкотре переглядала рентгенівські знімки, сподіваючись, що в моїй голові щось клацне. Але нічого не клацало.

— Вибач, Зорро, — сказала я. — Я не маю уявлення, що це таке.

Зорро поглянув на мене, нічого не питаючи. І в цей момент я зрозуміла, що повинна його вилікувати.

Я сфотографувала рентгенівські знімки й надіслала їх докторці Полсон. Через мить озвався телефон, і звучання його в порожній процедурній кімнаті видалося мені настільки гучним, що моє серце ледь не вистрибнуло.

— Що це за знімки? — запитала вона.

— Моя подруга принесла свого… собаку, — відповіла я. — Я просто хотіла їй допомогти. Вам нічого не здається там підозрілим?

На іншому кінці лінії запала тиша.

— Ти все ще в офісі? — запитала докторка Полсон.

— Так, — відповіла я, заледве стримуючи паніку в моєму голосі. — Нічого особливого. Я просто… Моя подруга прийшла, тому я…

Знову тривала тиша.

— Можливо, мені слід приїхати й самій оглянути? — спитала вона.

Я завмерла на секунду. Я відчула, як стіни змикаються навколо мене. Вона могла повернутися в офіс і виявити, що я фотографувала заборонену тварину. Вона могла б зателефонувати у службу із захисту тварин, тому що це було її обов’язком. Зорро забрали б, а бідолашна Меллорін Мартель ніколи б мені не пробачила.

— Ти не мусиш, — відповіла я. — Саме тому я відправила тобі фотографії. Щоб тобі не довелося їхати. Чи все має нормальний вигляд? Чи є щось підозріле? Я можу зробити більше знімків, якщо потрібно. Я…

На іншому кінці лінії панувала тиша.

— У грудній порожнині є рідина, — нарешті промовила докторка Полсон. — Ти можеш її побачити.

— О, — сказала я, намагаючись стримати полегшення. — Що це означає?

— Те, що вона заважатиме дихати.

— Заважає, — підтвердила я, а потім швидко змінила свою інтонацію. — Тобто заважатиме?

— Маржан, — сказала вона, — мені було б значно простіше, якби я могла оглянути собаку сама.

— Це не клієнт, докторе Полсон, — сказала я. І не собака. — Просто… Скажіть мені, що робити.

Вона, мабуть, розчула відчай у моєму голосі. І я майже відчувала, як вона вирішує, що робити далі. Навіть Зорро якось весь підібрався, так наче відчував, що якийсь важливий рішенець висить на волосинці. Нарешті докторка Пол­сон заговорила.

— Ти вмієш робити забір крові? — запитала вона.

Мій батько показував мені, як беруть кров у собак і котів.

— А знаєш, де зберігаються набори тестів на антигени?

Я сама запаслася ними за три дні до цього.

— Добре, — відповіла докторка Полсон. — У такому разі ми візьмемо трохи крові і зробимо тест.

Через хвилину я вже протирала спиртом передню лапку Зорро, а відтак ввела голку в його головну вену. Зорро здригнувся, але за мить розслабився. Щойно крові набралося достатньо, я закрила пробірку, викрутила її й вийняла голку.

Крапля крові потрапила на тестер, де повільно розцвіла до смужки з антигеном. Востаннє, коли я спостерігала щось подібне, жінка, яка відправила мене оглянути Кіплінґа, розпитувала про гірканський рід.

— Тест займе десять хвилини, — сказала докторка Полсон.

Я встановила таймер і стала чекати. Зорро ліниво походжав по процедурній кімнаті, його розкішний хвіст метлявся то туди, то сюди. Докторка Полсон тихо шаруділа на іншо­му кінці лінії — можливо, готує вечерю, чи, можливо, прибирає в кімнаті, чи, можливо, просто сидить і дихає.

— Знаєш, — промовила докторка, коли минуло декілька хвилин, — це дуже незвично — приносити собаку подруги після робочого дня й самостійно проводити діагностику.

— Я лише подумала, що так буде простіше, — відповіла я.

— Можливо, що й так. — Я була впевнена, що в неї було ще багато чого сказати щодо цього, але що б вона не думала, вона залишила це при собі, а натомість змінила тему. — Як у тебе справи? Як школа?

— Все добре, — відповіла я.

— Просто добре? — запитала докторка. Птаха-переслідувачка, терпляча і точна.

— Повертаюся до нормального життя, мабуть, — сказала я. Мені необхідно було щось відповісти, та й загалом це була правда. — Я маю на увазі, що «нормально» має тепер зовсім інше значення, ніж раніше, але я починаю розуміти, яке воно, це нормальне життя.

— Я гадаю, ми всі це робимо, — сказала докторка Полсон. Вона помовчала якусь мить, а тоді додала: — Ми дуже за ним сумуємо. Всі сумують за ним.

— Я також, — відповіла я, і захотіла, щоб мої почуття були такими ж щирими.

Ми сиділи мовчки, допоки не прозвучав сигнал таймера. Я взяла тестер і почала вивчати результати. Кров поблякла, а натомість з’явилися дві яскраво-сині цятки.

— Як я і гадала, — сказала докторка, коли я розповіла їй про те, що побачила. — Серцевий черв’як.

— То ти стверджуєш, що це не закляття?

Ані шок від новини, ні тріск поганого мобільного зв’язку не змогли приглушити природний мелодійний ритм

1 ... 17 18 19 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"