Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф 📚 - Українською

Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У давній давнині були створіння" автора Кіяш Монсеф. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 100
Перейти на сторінку:
голосу Меллорін. Я повернулася до свого офісу, готуючи курс лікування, рекомендований докторкою Полсон. Зорро скрутився калачиком у кутку.

— Ніяких дрібних демонів, — звітувала я. — Тільки комар. І трохи черв’яків.

— О-о-о, — промовила вона майже із розчаруванням. — То що ж нам робити?

Я переповіла Меллорі те, що мені порекомендувала докторка Полсон. Для очищення артерій Зорро знадобляться кілька місяців лікування й відпочинку. Спочатку курс анти­біотиків. Потім укол миш’яку в поперек, потім місяць перерви, а потім ще два уколи.

— Місяці? Миш’як? Ти впевнена, що саме так і слід чинити?

Я розповіла Меллорін все, що знала про серцевих черв’я­ків: що вони можуть вирости у фут завдовжки, що їх може бути кілька сотень і при цьому проживати в його артеріях, легенях і серці, що після того, як ліки вб’ють черв’яків, ­їхні тіла розпадаються на частини, і якщо тварина надто актив­на, ці шматочки можуть перекрити кровоносні судини, спричиняючи тим самим раптову смерть.

— Ти не можеш допустити його смерті, — сказала Меллорін. — Він все, що в мене є. І він особливий.

— Ніхто не дасть йому померти, — сказала я. — Приходь завтра. Ми складемо план лікування.

Щойно я поклала телефон, як Зорро, скручений клубочком під столом, подивився на мене, а тоді похилив свою голову набік, ніби про щось запитуючи.

— Ти почув мене, Зорро, — промовила я. — Я не дам тобі померти.

Я підійшла до нього й погладила його шерсть. Він витягнув шию під моєю долонею, і я відчула всі його емоції, що пронизали мене — важке дихання; повільне, млосне биття його серця; і десь іще мерехтливе сяйво його дикого маленького лисячого розуму, що підстрибував, перекидався і гасав у низькій траві, полюючи на цвіркунів та мишей.

Він підвівся й вигнув спину дугою. Його шерсть, із рудими й сірими плямками, в яких переважав сірий колір, переливалась у променях світла. Хвіст посмикувався гачком то вправо, то вліво, здіймався над тілом, як вигнута хвиля, прослизав між граційними чорними лапками. Здавалося, що той хвіст був скрізь навколо нього. Здавалося, що у нього був свій розум, своя невгамовна воля. Він був витончений, наче дим.

А потім, наче дим, він почав розділятися. Спершу він розділився на два, потім три, потім на чотири, причому кожне пасмо розпліталося, вивільняючись елегантним вихорцем. Вони мерехтіли і струменіли у своїх особливих ритмах — цей колихався плавно й рівномірно, як ріка, а той смикався, немов під впливом електричного струму, допоки простір навколо маленького жилавого тіла Зорро не ожив і розцвів.

Я відступила й сіла на підлогу.

Зорро мав дев’ять хвостів.

Розділ шостий. Дев’ятихвостий лис

У давній давнині…

За незапам’ятних часів жила собі відьма, що оселилася в бамбуковій хатинці на схилі гори.

Ніхто не зважувався вештатися поблизу її домівки, боячись, що вона зачарує їх, чи перетворить у жаб, чи нашле посуху на їхні рисові поля, чи приготує з них рагу і з’їсть. Їм не варто було перейматися — відьма не бажала зла ні їм, ні їхнім врожаям, ні їхній худобі. І попри те вони трималися від неї осторонь.

Тож ця відьма ніколи не бачила ні одної живої душі, крім тварин, які водилися на тому схилі гори — оленів, кроликів та лисів. Але тиша давала їй спокій, необхідний для того, щоби зосередитися на роботі, тому вона була вдячна. Відьма чи не щодня читала великі старі фоліанти з магії, а ноча­ми вигадувала та вдосконалювала нові й сильні заклинання. Так вона жила багато років, допоки не зістарилася.

Одного ранку вона відчула щось дивне. Хоча день був теплий і сонячний, по краях її зору закралася темрява. Холод торкнувся її кісток. Вона миттєво впізнала це відчуття, як і будь-яка інша відьма.

Це була Смерть, яка прийшла по неї.

І враз її серце сповнилося великим смутком. Вона присвятила все своє життя одній меті — спізнати вищу магію. Вона створила нові заклинання, знайшла нові способи використання магії. І вона всім цим дуже пишалася.

Однак не було нікого, з ким би відьма могла поділитися своїми знаннями. Вона не мала ні дітей, ні учнів, ні коханого, ні помічників. Вона була сама-самісінька. Коли вона помре, всі її знання зникнуть з лиця цього світу. Її праця буде стерта з історії. Буде здаватися, наче вона ніколи й не жила.

Коли смерть наближалася на своїх швидких копитах, відьма вийшла на галявину, що на схилі гори, і прокричала мовою звірів. Молоденьке лисеня в полі хризантем почуло її поклик і прибігло до неї, а відьма підхопила його на руки й міцно обійняла.

Потім вона прошепотіла йому на вухо заклинання. Шепіт відьми пронісся по хребту лиса й обвився довкола хвоста. Вона прошепотіла ще одне заклинання, і його хвіст роздвоївся. З кожним новим заклинанням відшаровувалася частина хвоста лисеняти, аж поки не стало дев’ять хвостів і дев’ять заклинань. З останнім подихом відьма звеліла йому нести її знання хоч на край світу, якщо знадобиться, поки не знайдеться хтось, хто гідний це знання спізнати.

Це було багато років тому, і ніхто не може бути впевнений, але кажуть, що той лис досі шукає.

Розділ сьомий. Таємнича усмішка

Якусь мить я сиділа в мовчазному захваті, дивлячись, як метляються й миготять хвости Зорро. Він глянув прямо на мене, і його погляд був таким же зосередженим і нерухомим, як і тоді, коли я робила рентгенівські знімки. Обережно, щоб не потривожити його, я простягнула руку так, що його хвости торкалися кінчиків моїх пальців. Щоразу, коли вони торкалися мене, я відчувала збадьорливий приплив чогось потужного й чула приглушений і невиразний шепіт слів у вухах.

— Вона не знає, — промовила я, так ніби Зорро міг щось відповісти. Звісно, що він не міг, але йому і не потрібно було. Я одразу зрозуміла, що Зорро був значно особливішим, ніж Меллорін Мартель могла собі уявити. І понад усе на світі я хотіла вилікувати його.

Це бажання було електричним струмом, що пронизував мої кістки, пощипував кінчики пальців і палав у грудях. Я хотіла, щоби Зорро позбувся черв’яків, що душили його артерії та заповнювали легені. Світ би для мене значно покращав, якби я могла зробити все правильно. Якби тільки я могла допомогти цій тварині.

У нас було декілька собачих кліток. Я взяла одну з них і занесла в офіс, потім застелила свіжими ковдрами й поставила миску з водою. Я вивела Зорро з процедурної кімнати, і щойно він побачив клітку, то, здалося, зрозумів задум, і без зайвого шуму заліз усередину. Після

1 ... 18 19 20 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"