Читати книгу - "Система Маяк, Mary Uanni"

Ева з Марком обмінялися поглядами, розуміючи, що він має на увазі. Гравець обернувся до них, і його погляд став твердим, але в очах все ще залишалася сльоза.

— Я віддам вам чіп. Коли настане час, вам потрібно буде його активувати. Це єдиний спосіб зупинити їх.

Ева почала заперечувати, але гравець підійшов ближче, схопив її за руки.

— Слухай, я вірю в вас. Якщо ви об’єднаєтеся, ви зможете все змінити. Вони не можуть контролювати нас, якщо ми будемо разом.

В цей момент знову почувся гул голосів. Чоловіки в чорних костюмах знову з’явилися, тепер їх було ще більше, і вони знали, де шукати.

— Біжіть! — закричав гравець, відштовхуючи їх. — Я зупиню їх!

— Ні! Ти не повинен це робити! — закричав Марк, намагаючись його зупинити.

Але гравець вже стрибнув уперед, намагаючись привернути увагу переслідувачів. Він кинувся в бік ворогів, ведучи їх за собою. Ева й Марк стояли, приголомшені його відвагою.

— Ідіть! — кричав він, коли перші постріли пролунали, відбиваючися від стін. — Не зупиняйтеся!

Ева відчувала, як сльози накочуються на її очі, але вона знала, що немає часу на вагання. Вона схопила Марка за руку, і вони побігли в інший бік.

Коли вони вже віддалялися, в повітрі пролунали ще кілька пострілів, і чулися крики гравця, який боровся з переслідувачами. Ева не могла повернутися, але в її серці відчувалася порожнеча.

— Це не може бути марно! — вигукнув Марк, зупиняючись, щоб поглянути на неї. — Ми повинні повернутися!

Але Ева знала, що їхній друг віддав своє життя заради них. Вона потягнула Марка вперед.

— Ми повинні жити! Ми повинні продовжити його справу! — сказала вона, змахуючи сльози.

Вони побігли далі, відчуваючи, як земля під ногами вібрує від пострілів, але їхні серця були сповнені рішучості.

У глибині душі Ева знала, що вони повинні відкрити таємницю "Маяка", щоб вшанувати пам’ять гравця. Він пожертвував своїм життям, щоб дати їм шанс на порятунок, і вони не могли зупинитися, поки не дізнаються правду.

Вони втекли в темряву, але не залишили гравця на самоті. Його слова, його жертва будуть з ними завжди, поки вони боротимуться за свою свободу.

Ева і Марк тікали, намагаючись втекти від звуків пострілів і криків. Кожен їхній крок відбивався в тиші, що настає після хаосу, а думки про гравця все ще важили на їхніх серцях. Вони добігли до закинутої будівлі, де, здавалося, можна було сховатися.

Коли вони нарешті зупинилися, Марк, обліплений потім і пилом, запустив руки в волосся, не вірячи в те, що сталося.

— Це не повинно було так закінчитися… — прошепотів він, розгублено дивлячись у порожнечу.

Ева підійшла до нього, намагаючись знайти слова втіхи. Але всі спроби видавалися марними.

— Він пожертвував собою заради нас, Марк! — сказала вона, намагаючись повернути його до реальності. — Ми повинні продовжити.

— Я не можу, — відповів він, його голос звучав наче відлуння. — Я не можу більше цього робити.

Він знову глянув у бік, де колись стояв гравець, але тепер там залишилася лише тінь минулого. Сльози проступили на його очах, і він не намагався їх приховати. Вся його рішучість розсипалася на шматки, як старі стіни заброшеної будівлі.

— Він віддав своє життя, щоб ми змогли жити… А ми просто тікаємо. Що ми взагалі робимо? — запитав він, схилившись вперед, спершись на коліна.

Ева відчула, як її серце стискається. Вона знала, що Марк переживає величезний біль. Вони разом опинилися в цій боротьбі, але тепер їхня мета здавалася недосяжною.

— Ми не можемо зупинитися! — вигукнула вона, але сама не була впевнена, чи це справжня правда.

Марк підняв голову, його очі блищали слізьми.

— Можливо, я просто не готовий. Можливо, це не моя війна, — сказав він, важко зітхаючи.

Ева відчула, як на неї навалилася хвиля розчарування. Вона не могла зрозуміти, чому Марк не хоче боротися далі.

— Це не лише твоя війна, Марк! — заперечила вона. — Це наш світ, наші друзі. Ми повинні знайти правду!

Але Марк знову опустив погляд, його плечі стали важкими від тягаря втрати.

— Я не можу. Я більше не можу ризикувати своїм життям заради чогось, що, можливо, не існує. Я втратив друга… Я не можу повторити це знову.

У його голосі відчувалася втома, зневіра, наче він вже віддав усе, що мав. Ева знала, що в цей момент його серце було спустошене, а світ навколо них втрачав кольори.

— Я… я просто не знаю, чи я можу йти далі, — тихо додав він, обхопивши коліна руками.

Ева стояла перед ним, відчуваючи, як у неї обривається дихання. Їй не вистачало слів, щоб переконати його. Вона дивилася на нього, і в її серці зароджувалося страхітливе відчуття, що їхня мета, їхня боротьба могла бути марною.

— Марк… — почала вона, але зупинилася. Що ще можна було сказати?

— Я… я не можу йти далі, — тихо вимовив він, його голос майже зник у тиші. — Я просто хочу піти додому.

Ева відчула, як її серце рветься на шматки. Вона знала, що якщо Марк залишить цю справу, вони втратять не лише шанс знайти істину, а й самого себе.

— Ти не один, — сказала вона, намагаючись знайти натхнення. — Я не залишу тебе. Але якщо ти вирішив піти, я не можу тебе зупинити.

Марк, все ще схилившись, затремтів.

— Я не можу більше це витримувати, Ево, — прошепотів він, розуміючи, що, можливо, його рішення було остаточним.

У цю мить між ними з’явилася безодня, і Ева відчула, що з кожною хвилиною їхня мета віддаляється все далі. Вона залишилася з важким тягарем вибору: продовжувати самостійно чи йти з Марком.

Вони мовчки сиділи в напівтемряві, думки і емоції перепліталися, створюючи величезну тінь, яка нависала над ними. Ева знала, що кожен їхній вибір вплине на їхнє майбутнє, і в її серці зріло усвідомлення, що вони опинилися на роздоріжжі.

Кілька днів пройшло, а Марк продовжував зникати в своїй депресії. Ева спостерігала, як він віддаляється від неї, як відчуває тягар програної боротьби, що тисне на його плечі. Він майже не виходив з кімнати, замикаючись у своїх думках, що приносили лише біль і відчай.