Читати книгу - "Одного разу я прокинулась і перетворилась на..., Ліна Діксон"

Та через деякий час я відтанула. Моє дихання стало рівномірнішим, зрівняшись із ритмом його. Тіло розслабилось, я м’яко обійняла його передпліччя, притуливши голову до його міцного плеча. Думки заспокоїлись, тривожність відступила, а на серці стало тепло та неочікувано мило. Я горнулася до нього, намагаючись заховатися у його обіймах від усіх проблем, а він ж радо та турботливо відповідав на це, м’яко гладячи мене по спині та захитуючи моє тіло, неначе малу дитину.

Увечері я отримала сповіщення на телефон. Це було повідомлення від Даніеля. Він просив підійти до нього. Я знала, що зараз має бути. Тож несміло спустилася до зали.

Він сидів за столом. Я підійшла до нього та, увійшовши у його поле зору, чекала, коли той помітить мене. Він зараз мав би примусити мене писати заяву про звільнення. Чи хвилювалася я? Стосовно цього – ні. Я знала, що після наступних подій він відмовиться від своїх планів.

Детектив глянув на мене, прискіпливо й зверхньо міряючи мене поглядом. Він взяв приготовлений заздалегідь папірець та ручку зі столу та підсунув ближче до неї, кажучи: 

-Пиши. 

Я опустила погляд: таки дійсно заява про звільнення.

-Я не буду писати, - коротко відповіла я. 

-Пиши. Заяву. 

-На яких підставах? 

Всередині мене все закипіло. Мене починало дратувати це все. Хоча моя героїня зараз мала б мучитись від кохання до цієї людини. Та Кетрін дурепа якась! Як можна такого кохати?!

Верхня губа Даніеля злісно сіпнулась, очі вперше за увесь час загорілися неймовірною люттю та злістю. На підвищених тонах він промовив: 

-Як ти вже закумарила! Скільки можна?! Ти поводиш себе, як дитина! Грубиш, підсміюєшся! Ні краплі серйозності! І будеш ще детективом зватися?! 

-Буду! 

-Тоді точно не в моєму агентстві, Тейлор. Я не збираюся більше терпіти тебе та твої безглузді витівки. Пиши заяву. 

Я мала б це говорити із прикрістю, образою та болем, хоча насправді промовила ненависним голосом:

-Знаєш... А ти не кращий. Хіба серйозна, впевнена у собі людина принижувала б інших своїм зверхнім, прискіпливим ставленням? Через що?! Через те, що я дівчина, я занадто молода, у мене немає досвіду, я емоційна, чи просто намагалася відстояти свої права?! За що ти ще з самого початку зненавидів мене, Бейкер?! Чим я гірша за інших?! 

-У тебе п'ять секунд, аби взяти ручку в руки та написати цю нещасну заяву. Один... Два... 

Я взяла ручку до рук. Опиратися було марно. Тремтячими пальцями заповнила її, поставила підпис... Я не хвилювалася через своє працевлаштування. Мені було байдуже, адже мою свідомість займали зараз зовсім не ті переживання.

-У тебе є три дні, аби духу твого тут не було, - промовив він, вийшовши із зали.

«Ага, сто відсотків», - байдуже подумала я.

Минали дні. Вони були похмурими. Усі члени агентства були схвильовані моїм звільненням та тим, що я мала скоро залишити їх. Та особисто я не переймалася цим, знаючи, що в результаті мене ніхто не звільнить.

Я хвилювалася з іншого приводу. За сюжетом пам'ятала, що цими днями мало статися дещо жахаюче. Те, що я писала із невимовним захопленням, а переживати наживо боюся. Приблизно у цей період головна антагоністка книжки мала розпочати свою брудну діяльність та вперше дати про себе знати. Вона мала викрасти Даніеля. А ми мали його рятувати. Будучи письменницею у реальному світі я любила цей епізод, адже вважала його захоплюючим та цікавим, перечитувала його по декілька разів. Але, опинившись у своєму книжковому світі, я починала боятися та нервувати. Згадуючи те, що я маю пережити наживо, мені ставало моторошно.

Після сніданку ми всі розійшлися по своїх справах. Джейн та Домінік були в себе, а ми з Олівером спустилися до зали. Хлопець завершував свою роботу, а я просто хотіла побути поруч з ним. Мене приваблювало все у ньому, тому я була рада просто спостерігати за ним. Його очі, посмішка, волосся, обличчя, рухи, звички, мислення... Це все викликало в мене симпатію, яка уже давно переросла у міцне кохання. Та я старалася не подавати якихось явних знаків того, що закохана в нього. Хоча підсвідомо розуміла, що він може про все здогадуватись. Не дурним я його зробила...

Браун уже майже закінчив свою роботу, кажучи:

-Усе. Зараз, я Даніелеві зателефоную та прозвітую все. Бо потім буле складно виправдатися.

Він набрав його номер телефону, чекаючи відповіді. Наступної миті на сусідньому столі раптом задзвонив телефон, несподівано прорізавши тишу, що запанувала довкола, голосним рінгтонгом.

Я сіпнулась від несподіванки. Знала, що телефон Даніеля у цей момент мав залишитися тут, проте такий різкий звук все одно сполохав мене. Олівер ж здивовано витріщив очі. Він підійшов та глянув: це був телефон Даніеля.

-Дивно... - спантеличено протягнув хлопець, - він завжди тримає телефон при собі. Що за маячня... Дай мені хвилинку, я піду знайду його. Мені потрібно сказати, що я роботу завершив.

Я кивнула, підперши голову рукою. Коли Олівер вийшов із зали, я відчула, як неконтрольовано починають тіпатися мої пальці. Даніель зник. Його викрали. Я це знала напевне. Моє дихання стало судомним, а чоло вкрилося холодним потом. Мені стало лячно та страшно. Я відчула, як паніка стискає горлянку. «Чому я так боюся, щоб його?! - думала я, - я ж знаю, що в результаті все закінчиться добре?! Чому мені тоді так лячно? Можливо, тому що там усі одне одного ледь не повбивають?!»

У цей момент до зали забіг Олівер. Помітивши його присутність, я запитальним поглядом глянула на нього, чекаючи якихось пояснень. Він, важко дихаючи, промовив:

-Його ніде немає, а в траві на задньому дворі я знайшов його наручний годинник. Ох... Щось у мене погане передчуття...

«І воно не безпідставне», - подумала я.

-Невже він не міг просто піти кудись, не попередивши? Чому ти так переживаєш? - запитала я, монотонно балакаючи те, що мало йти за сюжетом.

У цей момент я відчула легку іронію від самої себе. Складні, важливі рішення та кроки я роблю проти сюжету, а дрібні діалоги стараюся відтворити чітко, як і написала в книзі. Яка ж я дурепа...