Читати книгу - "Душа окаянна, Дарина Гнатко"

– Дозвольте, панночко, – почула вона зовсім поряд гарний чоловічий голос і, обернувшись, побачила просто перед собою високого червонолицього з морозу та чорновусого козака, що простягав до неї міцну руку, щоб допомогти сісти в сани.

Марта хитнула головою.

– Дякую.

Тепла, не зважаючи на чималий мороз, долоня торкнулась її руки, і Марта завважила на собі уважний погляд темних очей козака. Завважила, та зосталась байдужою, хоч чоловік був досить вродливий і молодий.

Козак прокашлявся.

– А за полковника, панночко, не хвилюйтеся. Не вперше йому отак напитися трапляється, ми вже звикли. До ранку буде як новий.

Марта зупинила на ньому погляд своїх чорних очей.

– А я дякуватиму Богові, якщо він узагалі не проспиться та й ніколи не прокинеться вже!

Гайдук здригнувся, зачувши в словах її неприховану ненависть, позирнув ще уважніш, але сказати нічого не сказав, бо до саней підійшли брати Мартині, і він відійшов геть, глипнувши наостанок пильним та цікавим оком на напружену, застиглу біля полковника Марту.

Вдома чекала на неї стурбована мати, яка відразу ж заходилася поїти дочку гарячим відваром шипшини й вкладати в ліжко, боючись, аби не захворіла Марта знову. Однак ненависть, що темнила зараз серце, неначе додавала сил її недужому тілу. І зростало, дужчало в ній пекуче бажання помститись батькові, за все помститись, і за Микиту, й за дитя, і за п’яницю оцього огидного, за якого батько її сватає.

Васса розплела її товсту косу.

– І як воно, доню, поколядувалося?

Вуста Мартині склалися в злу посмішку.

– Як поколядувалося, мамо? Ганебно поколядувалось, отець Назарій мало живота не надірвав, регочучи з поважного пана полковника, який звалився, навіть колядки не доспівавши, і гайдуки віднесли його до саней.

Васса тільки зітхнула.

– Донечко.

Марта палахнула поглядом.

– І за сього старого пияку батько, аж труситься, бажає спровадити мене заміж. – Вона пройшлася спочивальнею, глянула на ліжко, на якому гинула її дитина, і відчула, як повертається життя до її тіла, гаряче, справжнє дихання життя. Повертається, хоча б для того, щоби помститися. – Дарма, матусю, він ще гаряче пожалкує про те, я таким соромом вмию його чесне ймення!..

Мати налякано захрестилася, з жахом слухаючи слова доньчині й не знаючи, чи ж радіти їй з того, що пусті, погаслі очі Марти знов запалюються вогниками життя, – не для щасливого ж бо життя, не для кохання, а для помсти.

– Донечко, гріх же мститися.

Марта роздратовано знизала плечима.

– Мамо, не лякайте мене гріхом.

– Але ж людина, яка грішить, проклята…

– А я й так проклята, – заперечила Марта, поблискуючи очима. – Чи ви гадаєте, що батько не прокляв уже мене? Хочете почути його прокльони? Та варто ж мені тільки словечком обмовитись, що хоч ріжте мене, а полковнику я не віддамся, так закляне, що й земля здригнеться.

Васса заплакала.

– Мартуню, донечко.

Марта присіла на ліжко.

– Не треба, мамо, втомилась я вже, спати хочеться. Я свого не полишу, хоч би й ви прокляли душу мою окаянну.

– Що ти, доню, – злякалася Васса, відсахнувшись назад. – Та хіба зможу я чого поганого тобі побажати? Та серце моє що Божий день обливається за тебе кривавими слізьми. І не клясти, а тільки молитись я можу, аби Господь змилувався над доленькою твоєю.

Марта похитала головою.

– Не змилується. Батько не дозволить!

– Нечистий твого батька плутає, доню.

– Та який вже там нечистий, мамо. Він сам як той нечистий, дарма, що ієрей! Та ви очі його бачили, коли кинувся він мене давити? То ж не людські були очі, а звіра лютого, вихідця з якогось з пекла, тієї сили, котра губить людей. Він же одержимий, мамо.

– Що ти, він же ієрей!

– Поганий з нього ієрей!

– Господи, Марто, та де ж ти навчилась такого говорити про рідного батька? Та ще про батюшку! Отямся, доню, допоки Господь не покарав тебе за такі страшні слова.

– А мене вже й так покарано!

– Марто!

– Все, мамо, годі. – Марта прилягла на перину, вкрившись ковдрою. – Я не хочу посваритися ще й з вами. І спати хочу, справді хочу, мабуть, починаю одужувати, коли на сон потягнуло, як ви колись казали.

Васса поцілувала доччину голівку.

– Спи, доню, і нехай Господь залікує твою душевну рану.

І Марта справді заснула, солодко та міцно.

Назавтра, коли вона вийшла до сніданку, її ледве можна було впізнати, бо бліде личко порожевіло та посвіжішало, чого годі було сказати про полковника Ковальського. Той прокинувся геть пом’ятий та невдоволений і набундючено сидів над кухлем із огірковим розсолом, сьорбаючи його потрошку, коли до світлиці, м’яко ступаючи в шкіряних сап’янцях, увійшла посвіжіла Марта. Де й поділось те його похмілля, тільки зиркнув на неї, враз із місця зскочив і молодикуватим півнем кинувся до неї.

– Марто Савівно, ви сьогодні просто надзвичайні.

– Дякую.

Сестра його спохмурніла, але змовчала. За два дні полковник вже мав від’їжджати до Батурина, і Красногляд увесь мало не дрижав, чекаючи від нього найважливіших слів, але полковник мовчав, мов у рота води набрав. А Красногляд починав нервуватися, бо єством своїм відчував, що травить Ковальського супроти шлюбу з Мартою сестриця його нечестива, і хоча й далі був досить люб’язний із нею, ледве стримував гнів свій супроти баби негідної. А полковник усе частіше хмурився, розмірковував щось про себе, і нарешті перед самим від’їздом звернувся до панотця Сави.

– Батюшко, прошу вас не образитись, але я маю намір просити вас віддати за мене донечку вашу, любу Марту Савівну. – Він помовчав, знову спохмурнівши. – Я розумію, що, як виражається моя сестра, зовсім не пасую до такої красуні, як ваша донька, але Марта Савівна викликала в моїм серці давно заснулі почуття, і я б радо взяв її за дружину.

Отець Сава ледь стримав полегшене зітхання й урочисто, мов на відправі, промовив:

– А мені, полковнику, буде втішно мати такого зятя, як ви.

Ковальський швидко й непевно всміхнувся.

– Вірю, батюшко, вірю. Та ж чи погодиться люба Марта Савівна віддатися за мене? Чи погодиться сприйняти мої почуття, бо ж роки…

– Любий Мироне Карповичу, – усміхнувся Красногляд, подумки святкуючи перемогу над бісовою бабою панною Марією, – Марта в мене навчена слухатись батьківської волі, можете не хвилюватись.

Ковальський звеселішав.

– Не маю вірити своєму щастю.

– Запевняю вас, що се так.

– То я можу засилати сватів?

Красногляд перехрестився.

– Та любий же Мироне Карповичу, хоч зараз робіть се, і будьте певні, Марта власноруч подасть вам вишиті рушники.

Щасливий Ковальський