Читати книгу - "Вар'яти: Вибрана проза"

Я слухав, а зупа перетворювалася в моїх вустах на гноївку, але я слухав, приглядаючись до Ярмілки, як вона рахує гроші, і щось собі бурмоче, записує, хапається за голову, слинить пальці і знову рахує. Ганнес, кивнувши на її живота, запитав:

— Як там, Ярмілко, скубеш тому твоєму кавалерові волоссячко і вушка?

Ярмілка почервоніла, перестала рахувати і відрізала:

— Е-е-е, де там, ще би мене збив на квасне ябко! — Сказала це з гордістю, що вже має когось, на кого може покластися, що може її відлупцювати, і очі її випромінювали радість. Та відразу по тому знову перекладає гроші, щось шепоче сама собі, записує, розкладає на столі. Знагла підводить голову:

— Він зараз дуже нервовий, бо шкутильгає і через те не може зайти до кнайпи, а я ся тішу, що не може. Як востатньо був на урльопі і таки пішов, то колеґа настукав на нього і відібрали в нього три дні вільного. Ну, тоді я пішла до контори і питаю: «Чому забралисьте в нього аж три дні?» А вони: «А шо вам до того?» Але я ся так просто не дала: «Знаю все одно, хто вам настукав!» Ну і як вповіла, що Ота, то йому ті три дні вернули. Коли потім на забаві Ота мене запросив до танцю, я йому так: «Пане, я зі сексотом не танцюю, поцілюйте мене в дупу!» Так я йому відбрила перед цілою залею. Ну, тоді то було літо, я ходила ся купати до ставу, завше там си файно підмивала…

— Що таке? — перепитав я.

— Та ж кажу, підмивалась. Ех, вуйцю, маєте кудлаті думки. Ну, як то вам вповісти? Порядно вишуровувалася, о!

І знову почала рахувати гроші, ворушити вустами, знову щось собі записувала і підкреслювала. Ганнес Рееґен усміхнувся:

— Хто б то женився з таким створінням?

Після чого ми, чорні з ніг до голови, подалися вантажити вапно.

***

Графіт слугує до змазування кокілів, насадок і взагалі всього, до чого вливають сталь, щоби потім можна було її вивалити — це так само, як з формочкою на бабку, котру господиня спочатку вимастить маргариною. А вапно скидають у розтоплену сталь, щоб усунути фосфор, який робить сталь крихкою. Ми йшли з Рееґеном, а над нами електромагнітні журавлі кидалися на брухт, піднімаючись потім зі здобиччю. А ми йшли з Ганнесом, як пара дітваків, висланих за чимсь зовсім неістотним. Та ось ми спинилися, дивлячись, як з допомогою магніту журавель збирає стружку, чудову блакитну стружку, котра сама вистрибувала магнітові назустріч. Було це щось фантастичне, але й реальне — так, мовби вона молилася і тисячами зривалася до об’єкту своєї молитви, аби згодом після повітряної подорожі потонути в коритах. Ми йшли, тримаючись за руки, Ганнес почав оповідати:

— Так самісінько, як оце зараз ми, тільки скуті, йшли в концентраку префект поліції з Моравської Острави і комуністичний депутат Білек. Маленький префект Бача і велетень Білек. Ідуть переді мною і розмовляють: «І що, пане префекте, стільки ви за мною навганялися, а теперичка маєте мене цілком близенько». Префект Бача: «Пане депутат, але повіджте мені, як ви нам тоді чкурнули, коли я послав до вас, аби вас арештували?». Білек: «Бо мали-сьте, пане префекте, дурних жандармів. Вони розпитували депутата Білека, де мешкає депутат Білек. А я мав тоді приклеєну бороду, в руці рушницю, а на собі мисливський стрій».

Ми зійшли з Ганнесом драбиною до бункера з вапном, щоби позчищати його з-під тих місцин, куди не сягав ківш екскаватора. Всюди стояв пил, в якому ми грузли по коліна. Пізніше над’їхав екскаватор, роззявив пащеку і, впавши на купу вапна, вгризся в нього з люттю. Потім підняв вапно і від’їхав. А заки він повернеться, ми маємо змогу перепочити. Сівши на вапно, Рееґен скаржиться:

— Знаєш, від чого мене шляк трафляє? Оте знімкування нашої влади при своїх письмових столах, у садках, в нових напрасованих лахах. Що ти на це?

— Що? Ніц! Пригадую си іно, що Ленін ходив, як дзядиґа, а та його Крупська — розчіхрана, в тих лаптях, страхіття! Часто стоїть мені перед очима той образ: Ленін пише проект промови у фотелі з білим накриттям, сидить си так-во і все решта не рахується. Бачу його часто. Як в неопаленому неосвітленому Кремлі показує товаришам те, чого ще нема — там збудуємо елєктрівню, там фабрику сівалок, а там — тракторів.

Рееґен збуджено підвівся з вапна:

— Так, так, бачу той великий сон, я безмежно щасливий, що живу акурат зараз, коли ми, немов та репетуюча породілля. Вистачить мені поглянути на найдурніший графік і вже мені серце валить швидше, бо ж я в цьому зацікавлений, я партійний, але щасливий, бо то мусить перемогти, врешті все є великою вірою! Як казали в Люфтваффе, Gott mit uns, а я зостануся вірний партії аж до смерти!

А згори знову опадав величний ківш з роззявленою пащекою, знову вгризався у вапно, а коли піднявся вгору, ми припали до стін, бо якби так той ківш увірвався, то був би нам фертик. Щойно сіли ми в пилюку, як Рееґен розбалакався:

— А вповідав я тобі про бібельфошерів[8]? Нє? Ну то слухай, ті тлумачі святого Письма мали свій барак. Регулярно щопівроку есесівці підсовували їм на підпис заяву, що вони зречуться своєї віри, а натомість повернуться додому. Але підписало тільки троє чехів. Табором кружляла така історія з початку війни, коли комендантом був певний собі Льоріц, австріяк, котрий влаштував тим бібельфошерам збірку, на першого-ліпшого тицьнув пальцем: «Підпишеш?» А як той сказав, що нє, Льоріц вийняв револьвера — пух! — і застрелив. І так одного за другим уконтентував дев’ятьох. А тоді усміхаючись сказав до своїх: «А що, не казав я? Не підпишуть!». Але слухай, що вони влаштували пізніше. Коло лятрини було маленьке приміщення на мітли, щітки, відра і так далі. І от новий комендант Поль наказав забити двері і вікна. А через отвір у