Читати книгу - "Колейдоскоп, Voron"

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~

 Щоранку я прокидаюся в будинку, який змінюється кожного дня. Іноді він має стіни з паперу, іноді підлога складається зі скляних кульок, які перекочуються під моїми ногами. Але щоразу я впевнений: це наш дім. Твій і мій.

 Ти повинна бути десь тут. Я шукаю тебе, відчиняючи двері, які ведуть у нескінченні коридори. Коридори змішуються, закручуються в спіралі, а за кожною наступною дверима я знаходжу тільки більше дверей. Я відчуваю твій запах у повітрі — той самий, що й завжди, — але тебе немає. Лише речі, які залишилися після тебе: твоя чашка на підлозі, твоя кофтинка, що звисає з люстри, а одного разу — твоя рукавиці в морозилці. Я знаю, ти тут, ти просто граєш зі мною, ховаєшся за черговими дверима, за наступним поворотом.

 Я спускаюся на кухню, але раптово помічаю, що сходи стали прозорими, і тепер я падаю вниз, аж поки не опиняюся на черговому поверсі, де, впевнений, бачив тебе вчора. Стіни тут гнучкі, вони зминаються від мого дотику, як ніби зроблені з тканини. Мені здається, що ти десь у сусідній кімнаті, але коли я відкриваю двері, бачу тільки свою тінь, що танцює переді мною.

 "Чому ти ховаєшся?" — запитую я, і голос мій відбивається луною, що повертається мені твоїм голосом: "Чому ти ховаєшся?" — запитує вона. Я стою на місці, і твої слова лунають навколо мене, множаться, кружляють у повітрі, зливаючись у дивний хаос, що здається водночас і музикою, і тишею.

 І раптом я бачу тебе — ти стоїш у кінці коридору, усміхнена, тримаєш у руках чашку з чаєм. Я йду до тебе, але що ближче підходжу, то далі ти віддаляєшся, немовби час і простір ковзають від мене. Ти зникаєш за поворотом, я біжу за тобою, але коли нарешті дістаюся до того місця, там тільки порожнеча. Я шукаю тебе далі, кличу, але лише чую свій голос, що лунає між стінами цього абсурдного лабіринту.

 Я виходжу на балкон, але замість нашого двору бачу, як усе довкола застигло, немов кадр у старому фільмі. Люди на вулиці застигли в своїх кроках, птахи зависли в повітрі, а я стою тут, на балконі, що тримається на одній єдиній цеглині, на якій ти написала своє ім'я.

 Мені здається, що я бачу тебе в кожній деталі цього будинку — у дзеркалі, що не відображає мене, у кріслі, що рухається саме собою. Я сиджу за столом, чекаючи, що ти зараз зайдеш у кімнату, але коли я відчиняю двері, там тільки моє власне відображення, яке усміхається мені твоєю усмішкою.

 І тоді я розумію: ти ніколи не покидала цей дім. Ти тепер частина нього. Ти розчинилася в речах, у звуках, у незрозумілих формах і порожніх дзеркалах. Ти тут, але тебе не можна знайти. І я продовжую блукати цим лабіринтом, назавжди полонений серед спогадів, серед стін, що змінюються і зникають, серед твоїх тіней, що лише нагадують мені, що ти більше не повернешся.

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~