Читати книгу - "Колейдоскоп, Voron"

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~

 

Літо, 2015
 Теплий вітер грає з її волоссям, коли вони стоять біля озера, сміються, як діти. Він обіймає її, і їй здається, що вони завжди будуть такими — молодими, безтурботними, готовими зустріти будь-які виклики. Вони дивляться на захід сонця, обіцяючи один одному, що завжди будуть разом. Вона відчуває, як його рука обережно стискає її пальці, і в цей момент весь світ зникає, залишається тільки їхня любов.

Осінь, 2018
 Вона сидить у маленькій лікарняній палаті, коли чує важкі слова лікаря. Діагноз, який лунає, як грім серед ясного неба. Він тримає її за руку, але вже не так міцно, як раніше. Вона дивиться на його обличчя, намагаючись зрозуміти, як це можливо, що хвороба вже не залишає надії. Вони мовчать, бо слів бракує, а мовчання кричить гучніше за будь-які слова.

Весна, 2019
 Вона прокидається вночі, коли він тихо дихає поруч. Вона знає, що його час з нею спливає, що кожна мить — це безцінний дар. Вона дивиться на нього, запам’ятовуючи кожну деталь його обличчя, кожну зморшку, кожен рух. Вона не може заснути, бо боїться, що одного ранку прокинеться, а його вже не буде.

Літо, 2020
 Вони знову біля озера, але тепер він слабкий, ходить повільно, мов тінь. Вона підставляє плече, допомагає йому сісти на березі, дивиться, як його втомлені очі поволі закриваються. Його усмішка ледь помітна, але вона все одно з ним. "Дякую тобі за все," — тихо шепоче він, а її серце стискається, бо вона знає, що це — прощання.

Зима, 2021
 Вона стоїть на порожній кухні, де кожен куточок нагадує про нього. Його улюблена чашка стоїть на полиці, а плед, яким він завжди вкривався, лежить на дивані. Вона обережно торкається чашки, ніби це його рука. Їй здається, що якщо вона закриє очі, він знову буде поруч, усміхнеться, обійме. Але, коли вона їх відкриває, кімната залишається такою ж порожньою.

Весна, 2023
 Вона сидить у парку, дивлячись на людей, що проходять повз. Вони сміються, тримаються за руки, і їй хочеться закричати, що їхнє щастя таке тендітне. Її власне щастя зникло, мов туман, залишивши тільки тінь болю і спогади, які стають дедалі блідішими.

Сьогодні
 Вона відвідує його могилу, тримаючи в руках ті самі квіти, які він колись їй дарував. Вона сідає поруч, розповідає йому про своє життя, про дні, які більше не мають сенсу. Вона говорить, що не пройде й дня, коли б вона не думала про нього, коли б вона не сумувала. Вона каже, що завжди носитиме його в своєму серці, навіть коли його вже давно немає.

 І так з кожним роком вона повертається сюди, до нього. І кожного разу, вона відчуває, що час не загоїв її рани, а лише загострив їх. І навіть через роки вона все ще чекає на нього, хоча знає, що він більше ніколи не повернеться.

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~