Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

Усі мовчали, та відчувалося, як у повітрі міцнішає напруга. Щось таке там Вілла помітила в доках, що всі похопилися й кинулися до роботи — розставляти товар. Тут Геміш виринув із капітанської каюти з п’ятьма червоними шкіряними гаманцями. Вручив по одному кожному з членів команди, і всі прикріпили їх собі до

ременів.

Усе ще не відриваючи погляду від Дерна, Вест задер сорочку й сунув гамана в пояс штанів.

— Що там? — спитала, вдивляючись йому в обличчя.

Зелені очі зблиснули, він крутнув штурвал, та нічого не відповів. Видно було, як він подумки щось обчислює, прикидаючи, під яким кутом корабель перебуває стосовно причалу. Ще трохи повернув колесо, тільки тоді вдовольнився, і на його місце став Пай.

— Добувачко. — Остер смикнув підборіддям у мій бік.

Я піднялася до нього, він сунув мені кидальні кінці, відтак вони з Віллою зачинили трюм. Геміш стояв унизу, обережно прив’язуючи край мотузки до скриньки біля ніг, а Вест став перед ним, заступаючи мені огляд.

— Прибрати всі вітрила! — гукнув і глянув на мене завбачливо.

Хай там що робив Геміш, Вест не хотів, щоб я бачила. Як і мапи в каюті, і коралові острови на півночі. Менше ніж за день мені стало зрозуміло, що «Жоржина» не просте торгове судно, і все одно перелік запитань зростав щохвилини.

Остер із Віллою виконали наказ: кинулися до щогли й підтягнули нірали²⁴. За ними Геміш жбурнув мотузку за борт — і скринька гулькнула у воду.

Геміш — скарбник, тож сховати він міг хіба одне, перш ніж «Жоржина» стане в порт. Я міцно змотала мотузку, озираючи поселення. Хай кого чи що там уздріли, Вест вирішив, що гроші в небезпеці.

Остер спустився й допоміг Віллі кинути якір, ми поволі сунулися до причалу. Коли наблизилися, я розмотала швартови й замахнулася, цілячись у тумбу на пристані. З різким видихом жбурнула, канат розмотався й полетів. Хвилею полинув із корабля, край вивільнився й ударився об кнехт: петля накинулась.

Спухиреними долонями я міцніше вхопилася в канат, ногами вперлася в леєр, відхилилася й потягла на себе, перебираючи руками.

— Незлий кидок, — вишкірилася Вілла, узялася за кінець линви ззаду й потягнула. — Паю, а ти б із такої відстані не докинув! — додала глузливо.

Той позирнув із-за штурвала, і мене так вразила усмішка на його губах, що я аж мало не послизнулася на промащеному дереві. Ритм роботи в команді ніби мелодія, яка була знайома мені все життя, тільки от останні чотири роки той наспів могла мурмотіти хіба сама до себе. Ще буквально кілька днів — і ми кинемо якір у Серосі, а я зможу нарешті посісти належне місце на кораблі Сента, як колись моя мати. Для цього я й була народжена.

Вест позаду Вілли забрав швартови й допоміг підтягти, а пристанню вже мчали двоє. Помахали руками, прикликаючи «Жоржину», і, коли корабель наблизився впритул, трохи відштовхнули, щоб уберегти від подряпин.

Команда кинула ще один якір, відтак вантажний трап, а Геміш перемовлявся з працівниками порту, які стояли внизу. На бухту налетів шалений вітер, і я

повернулася до нього обличчям, легенями всотуючи вологе повітря.

Від повітряної течії в хребті похололо: я бачила, як міниться небо. Поволі. Такі шторми на Звуженні — підступні. Тому в цих водах дуже небезпечно ходити судам. Мало не кожен корабель, що лежить на тутешньому дні, потонув через шторм.

Вілла з Остером вийшли з напіврубки, прихопивши торби й куртки. Пай напнув плетену шапку, розгойдався на леєрах і спустився трапом. Я підвелася йти за ними, та чиясь рука притиснула мене до палуби.

За спиною стовбичив Вест, учепившись у мій ремінь.

— А ти не йдеш із корабля.

— Що?! — Я витріщилася на нього, машинально намагаючись вивільнитися.

Проте він лише стиснув міцніше, мені аж дух перехопило.

— Ми повернемося вранці й рушимо до Сероса.

Я кинула погляд на поселення через його плече. Щоб якось заробити, мені потрібно зійти з корабля.

— Я не бранка.

— Ти вантаж. А весь вантаж, що залишає корабель у цьому порту, у порту й залишиться.

Він утупився в мене поглядом, чекаючи на заперечення. Проте ми обоє розуміли: він не може мене втримати на кораблі. Якщо не прив’яже до крокви.

— Не думаю, що ти маєш досить монети, щоб заплатити за перевезення іншому торговцеві. Отже, якщо не хочеш завтра лишитися в цьому порту, сиди тут.

Вест пішов був, та я вхопила його за рукав, тож довелося зупинитися. Він наїжачився, зиркнувши на мою долоню на своїй руці, ніби я могла вкусити.

— Що там коїться?

Мені однаково, у яку халепу встрягла «Жоржина», та якщо це завадить мені дістатися Сероса — то вже й мій головний біль.

Він посовав щелепою, засмаглі щоки зарухалися.

— Зійдеш із корабля — назад не втрапиш, — повторив.

Висмикнув руку, між нами війнув холодний вітерець, і я нарешті вдихнула, ще відчуваючи на язиці його присмак. Вест нап’яв капелюха на своє неслухняне золотаве волосся, спустився й сунув чоловікам, що стояли внизу, кілька монет. Мабуть, їх найняли охороняти корабель. Або мене. Або і те і те. Команда не залишила б судна без нагляду.

Вест, не озираючись, рушив за всіма, що вервечкою простували старими дерев’яними дошками з пристані до поселення. Я дивилася їм услід, учепившись у леєри так міцно, аж мало кістки не хрустіли. Мені потрібно перетворити свої шість мідяків бодай на дванадцять, перш ніж ми відчалимо від Дерна, а для цього єдина можливість — спуститися з корабля.

Я лайнулася. Його запах досі дряпав мені горло.

Мене можуть викинути з «Жоржини», але доведеться піти на такий ризик.

24 Нірал (мор.) — снасть для спускання вітрил.

Роздiл одинадцятий

До настання ночі лишалася година чи дві: часу достатньо.

Вест або дурень, що лишив мене на кораблі без нагляду, або ж не мав вибору. Судячи з напруги, яка панувала на «Жоржині», коли ми входили в гавань, я