Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

Мендрейк кивнув:

— Ваша правда. Ну, що робити далі — зрозуміло. Пошліть демона стежити за Клайвом Дженкінсом, і нехай він виведе нас на того, хто нам потрібен.

Панна Фаррар застебнула футляр із кулею й підвелася.

— Я хотіла б залишити це вам. З Йоля користі немає, а решта моїх демонів — на завданні. Зараз ми повинні лише спостерігати. Могутнього демона для цього не треба… Чи, може, ваші джини теж усі зайняті?

Мендрейк озирнувся на порожні пентаклі.

— Ні, ні, — поволі відповів він. — Я певен, що зможу когось підібрати.

6

Бартімеус

Ну, це вже занадто! Ти завалив доручену тобі справу, послав до дідька гінця й відмовився повернутись, коли тобі наказали. А тепер сидиш і чекаєш, поки чарівник на це якось зреагує. А він не реагує! Вже кілька годин! Не викликає, не погрожує карою — нічогісінько!

Який він господар після цього?!

Що в світі справді дратує мене, то це неувага. Брутальність я ще стерплю, жорстокість — теж. Це принаймні показує, що ти справив хоч яке-небудь враження. Але покинути мене отут нидіти, мов якесь дурне бісеня в магічному дзеркалі… оце мене вже більше ніж дратувало.

Минуло майже пів дня відтоді, як я відчув перший дотик до своєї сутності: міцний, наполегливий, мов колючим дротом по нутрощах. Виклик — нарешті! Чудово — давно вже пора! Боязкувато опиратись чи не озиватись — це не для мене. Я підвівся з уламка димаря, потягнувся, скинув з себе Щит, налякав цуцика, що саме пробігав повз мене, збентежив непристойним звуком підстаркувату добродійку в сусідньому садку — і закинув димар якомога далі на вулицю[27].

Годі клеїти дурня! Я досі — Бартімеус, гроза Урука, Аль-Аріші та Александрії! Цього разу мій настрій був рішучий.

Я дозволив закляттю виклику потягти себе вгору і вперед. Вулиця хутко зникла у вирі спалахів і барвистих смуг. За мить із-поміж них з’явилася типова зала для викликів: люмінесцентні лампи на стелі й численні пентаклі на підлозі. Як і завжди — Міністерство інформації. Я дозволив своєму тілу знову прибрати подобу Кіті Джонс. Це було простіше, ніж вигадати щось нове.

Гаразд. І де ж цей клятий Мендрейк?

Ось! Сидить за столом, із пером у руці, й тупиться в стос паперів, що лежать перед ним. А на мене навіть і не подивився! Я кахикнув, упер дівочі руки в боки, хотів був уже заговорити…

— Бартімеусе!

Ніжний голосок — надто тихий, щоб належати Мендрейкові. Я озирнувся й побачив струнке русяве дівча, що сиділо за іншим столом, у сусідньому пентаклі. То була Пайпер, помічниця мого господаря, яка сьогодні щосили вдавала суворість. Насупилася, стулила кінчики пальців — і дивилася на мене, мов сердита вихователька в дитячому садку.

— Де ти був, Бартімеусе? — поцікавилась вона. — Ти мав повернутися ще вранці, як було наказано! Пан Мендрейк мусив марнувати свій час на виклик — і це зараз, коли він страшенно заклопотаний! Так не годиться — ти ж це знаєш. Твоя поведінка останнім часом справді втомлює нас…

Ні, такого я зовсім не сподівався! Я гнівно випростався:

— Втомлює?! Хіба ти забула, до кого звертаєшся? Перед тобою Бартімеус — Сакр-аль-Джині, Н’ґорсо Могутній, будівник мурів і руйнівник імперій! Я маю двадцять імен і титулів незліченними мовами, і в кожному з них гримить відлуння моїх подвигів! Не намагайся принизити мене, жінко! Якщо хочеш залишитися живою, підбирай свою спідницю — і мчи щодуху геть! Я маю намір розмовляти лише з самим паном Мендрейком.

Вона клацнула язиком:

— Ти сьогодні просто нестерпний, Бартімеусе! Я гадаю, що тобі слід бути розумнішим. У нас для тебе є невеличка робота…

— Що?! Стривайте! — я зробив пів кроку вперед у своєму пентаклі. З моїх очей посипались іскри, а шкіра спалахнула кораловим вогнем. — Спочатку я мушу розібратися з Мендрейком!

— Боюся, що пан міністр зараз не зможе поговорити з тобою.

— Не зможе?! Що за бридня! Осьдечки він сидить!

— Він заклопотаний — працює над випусками свіжих новин. Їх треба негайно подавати в друк.

— Тоді нехай на кілька хвилин облишить свої побрехеньки![28] Мені треба сказати йому зо два слова!

Панна Пайпер зморщила свій носик:

— Ти не скажеш нічого такого, що йому варто було б почути. А тепер, будь ласка, вислухай своє завдання.

Я обернувся до юнака, що сидів за столом:

— Агов, Мендрейку!

Відповіді не було. Я повторив те саме, тільки гучніше. Папери в нього на столі зашелестіли й пурхнули в повітря.

Чарівник пригладив своє стрижене волосся — й болісно скоса позирнув на мене, ніби його змусили згадати про давню рану, завдану в найуразливіше місце. Він звернувся до помічниці:

— Панно Пайпер! Скажіть, будь ласка, Бартімеусу, що мене анітрохи не цікавлять його скарги. Нагадайте йому, що інший господар суворо покарав би його за недбалість під час битви, і йому вельми пощастило, що він досі живий. Це все.

Він знов узявся за перо. Панна Пайпер уже розтулила вуста, проте я її випередив.

— Скажіть, будь ласка, цьому збовдурілому жевжикові, — зіпнув я, — що мене слід негайно відпустити. Мої сили, хоч 1 досі неперевершені, дещо підупали й потребують відновлення. Якщо він не погодиться з цією розумною й справедливою вимогою, я потраплю до безвихідного становища — і змушений буду діяти всупереч моїм і його власним інтересам.

Пайпер спохмурніла:

— Що це означає?

Я підняв брову:

— Він знає, — і обернувся до Мендрейка: — Ти ж розумієш, про що це я?

Він поглянув на мене:

— Так, звичайно[29].

З підкресленою пихою він поклав перо на стіл:

— Панно Пайпер! Скажіть, будь ласка, цьому підступному демонові: якщо він наважиться хоча б подумати про зраду, я відішлю його до Бостонських боліт, де не менше десятка джинів щодня зустрічають свою загибель.

— Скажіть йому: хлопче, це мене вже не лякає. Мої захисні чари такі кволі, що я з таким самим успіхом можу зустріти свою загибель, просто вирушивши до крамниці. Тож яка мені різниця, де це станеться?

— Скажіть йому, що він перебільшує власну кволість. Щось це не схоже на Бартімеуса, який знався з царем Соломоном.

— А ще — з Фаустом і Зарбустибалом!

— З Фаустом, Зарбустибалом — і ще бозна з ким… Я не збираюсь перелічувати їх усіх. Отож скажіть йому, панно Пайпер: якщо він з успіхом виконає це завдання, я погоджусь тимчасово відпустити